Читати книгу - "Кімната"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я кричу:
— Кульбабова тривога!
Бабця просапує кульбабки, щоб вони не заважали рости траві, бо на все бракує місця.
Потомившись, ми сідаємо в гамак, навіть Бабця.
— Раніше я сиділа в гамаку з твоєю Ма, коли вона була маленька, — каже Бабця.
— А ти дозволяла їй моню?
— Що?
— Смоктати моню з твоїх грудей?
Бабця хитає головою:
— Вона смоктала молоко з пляшечки і завжди намагалася відірвати від неї мої пальці.
— А де ж її рідна мама?
— То ти про неї знаєш? Гадки не маю, на жаль.
— Вона народила іншу дитину?
Бабця мовчить, а потім каже:
— Хотілося б, щоб так було.
Я малюю собі за тим столом, начепивши старий Бабчин фартух з крокодилом і написом «Я з’їв кро з оболоні». Виводжу не звичайні картинки, а лише плями, смуги та спіралі. Я використовую всі барви, навіть змішую їх у маленьких калюжках на папері. Мені подобається малювати павутину, а тоді складати аркуш удвоє, як показувала мені Бабця. Розгорнувши його, можна побачити метелика.
У вікні я помічаю Ма.
Я розливаю червону фарбу і силкуюся витерти її, але вона на моїй нозі й на підлозі. Обличчя Ма більше не видно. Я біжу до вікна, проте Ма вже зникла. Може, мені це просто примарилося? Я забруднив червоною фарбою вікно, мийницю і стіл.
— Бабцю! — кличу я. — Бабцю!
Зненацька Ма з’являється позаду мене.
Я підбігаю до неї, вона хоче мене обійняти, але я кажу:
— Не треба, я весь у фарбі.
Вона сміється, розв’язує мого фартуха, кидає його на стіл і міцно притискає мене до себе. Я намагаюся не торкатись її липкими руками й ногами.
— Я б тебе не впізнала, — каже вона, дивлячись на мою голову.
— Чому?
— Бо ти підстригся.
— Дивись, Бабця зробила з мого волосся браслет, одначе він весь час за щось чіпляється.
— Можна глянути?
— Звісно.
Коли я знімаю браслет, на нього потрапляє фарба. Ма надіває його на свою руку. Щось у Ма змінилося, от тільки ніяк не збагну що.
— Вибач, що зачервонив твою руку.
— Це можна легко змити, — каже, заходячи, Бабця.
— Ти не казала йому, що я приїду? — питає Ма, цьомаючи її.
— Я подумала, що ліпше не казати. Ану ж зірвалося б щось?
— Нічого не зірвалося.
— Рада це чути.
Бабця витирає очі й починає відмивати фарбу.
— Джек спав на надувному матраці в нашій кімнаті, але я можу постелити тобі на дивані...
— Нам уже час іти.
Бабця на мить завмирає.
— Ви ж повечеряєте з нами?
— Звичайно, — відповідає Ма.
Нерідусь приготував свинячі реберця з ризото, але я не люблю кісток, тому з’їдаю весь рис і підбираю виделкою соус. Нерідусь краде в мене реберце.
— Шахраю, не кради!
Він стогне:
— О ні!
Бабця показує мені грубу книгу з фотографіями якихось дітей. Вона каже, що це Ма та Павло, тільки маленькі. Я вдаю, що вірю, аж поки помічаю знімок дівчинки на тому самому пляжі, куди возили мене Бабця з Нерідусем. Обличчя в дівчинки точнісінько таке ж, як у Ма. Я показую їй знімок.
— Так, це я, — каже вона, перегортаючи сторінку.
А ось знімок Павла, де він махає рукою з вікна велетенського банана, хоч насправді це статуя, і ще один, де Ма й Павло їдять морозиво в ріжку. Поруч стоїть Дідусь, але вигляд у нього зовсім інший, і Бабця теж інша: на фотографії в неї темне волосся.
— А де фотографія з гамаком?
— Ми весь час гойдалися на ньому, тому, мабуть, нікому не спало на думку сфотографувати нас, — пояснює Ма.
— Це жахливо, що в тебе немає жодної, — каже раптом Бабця.
— Жодної чого? — питає Ма.
— Жодної фотографії Джека, коли він був немовлям і коли почав ходити, — відповідає Бабця. — Щоб запам’ятати його таким.
Обличчя Ма робиться спантеличеним:
— Я пам’ятаю кожен той день.
Вона глянула на свій годинник, а я й не знав, що в неї є годинник. У нього гострі стрілки.
— Коли тобі треба повернутися в клініку? — питає Нерідусь. Ма хитає головою:
— Мене сьогодні виписали.
Вона виймає щось із кишені й махає. Це ключ на кільці.
— Уявляєш, Джеку, тепер ми з тобою маємо власну квартиру. Бабця називає Ма на її друге ім’я.
— Гадаєш, це добра ідея?
— Це моя ідея. Все гаразд, Мамуню. Мене день і ніч оточуватимуть порадники.
— Але ж ти ніколи раніше не жила за межами рідної домівки. Ма зачудовано дивиться на Бабцю, і Нерідусь теж. Раптом він заливається гучним сміхом.
— Це не смішно, — каже Бабця, штовхаючи його в груди. — Вона знає, що я мала на думці.
Ма тягне мене нагору зібрати мої речі.
— Заплющ очі, — кажу я їй, — маю для тебе сюрпризи.
Я веду її в спальню.
— Три, два, один! — лічу я, а за хвильку додаю: — Це Килим та інші наші речі, їх віддала поліція.
— Так, бачу, — відповідає Ма.
— Глянь, ось мій Джип і Дистанційка...
— Облишмо цей мотлох, — каже вона. — Візьми тільки те, що тобі справді треба, і поклади це в свою нову сумку з Дорою.
— Але мені треба все.
Ма зітхає:
— Нехай буде з гречки мак.
Як це з гречки може бути мак?
— Усі речі привезли в цих коробках.
— Я ж сказала, добре.
Нерідусь складає всі наші речі в задню частину білої машини.
— Мені варто поновити права, — каже Ма, коли Бабця виїжджає на дорогу.
— Ти, певно, втратила навички керування.
— О, я втратила всі свої навички, — відповідає Ма.
Я питаю:
— Чому?
— Я наче той Бляшаний Лісоруб, — мовить Ма через плече, піднімає лікоть і йойкає з болю. — Гей, Джеку, хочеш — купимо собі машину?
— Еге ж, а ще ліпше гелікоптер. Супер-пупер гелікоптер-поїзд-автомобіль-субмарину.
— Ну й апетити в тебе!
Ми їдемо в машині цілу вічність.
— Чому так довго? — питаю я.
— Бо це аж на іншому кінці міста, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.