Читати книгу - "Homo Deus"

Священики відкрили цей принцип тисячі років тому. Він лежить в основі численних релігійних церемоній і заповідей. Якщо ви хочете, щоб люди вірили в уявні сутності — богів і нації, маєте змусити їх пожертвувати чимось цінним. Що болючіша жертва, то переконанішими вони будуть в існуванні уявного отримувача. Бідний селянин, жертвуючи бика Юпітерові, має бути переконаний, що Юпітер дійсно існує, інакше як він зможе виправдати свою дурість? Селянин пожертвує ще одного бика, і ще, і ще, бо він не захоче визнати, що всі попередні жертви були марними. Саме з цієї причини, якщо я пожертвував своїм сином на славу італійської нації чи свої ноги — комуністичній революції, цього зазвичай достатньо, щоб перетворитися в запеклого італійського націоналіста чи ентузіаста комунізму. Бо, якщо італійські національні міфи чи комуністична пропаганда брешуть, тоді я буду змушений визнати, що смерть моєї дитини чи мій власний параліч були абсолютно без сенсу. Мало в кого стане сили визнати таке.

Та сама логіка працює і в економічній сфері. У 1997 році уряд Шотландії вирішив звести новий парламентський будинок. За початковим планом очікувалось, що будівництво триватиме два роки й коштуватиме сорок мільйонів фунтів. Насправді воно тривало п’ять років і коштувало чотириста мільйонів. Щоразу, коли підрядники стикалися з непередбаченими труднощами й витратами, вони зверталися до шотландського уряду й просили додаткового часу і грошей. Щоразу, як таке траплялося, уряд говорив собі: «Ну, ми вже витратили на це десятки мільйонів і будемо повністю дискредитовані, якщо зараз зупинимося на частково зведеному скелеті. Профінансуймо ще сорок мільйонів». За кілька місяців те саме відбувалося знову, і на той час потреба уникнути припинення незакінченого будівництва ставала ще сильнішою. А через кілька місяців історія повторювалася, і так далі, аж поки фактичні витрати не перевищили початкову оцінку вдесятеро.

Не лише уряди потрапляють у цю пастку. Бізнес-корпорації часто втрачають мільйони на невдалих операціях, а окремі індивіди укладають нежиттєздатні шлюби й погоджуються на безперспективні посади. Наше «Я», що розповідає, дуже воліло б страждати в майбутньому, просто щоб не визнавати, що наше минуле страждання не мало смислу. Зрештою, якщо хочемо очиститися від наших минулих помилок, наше «Я», що розповідає, мусить вигадати якийсь виверт у сценарії, що наповнить ці помилки смислом. Наприклад, пацифістськи налаштований ветеран війни може сказати собі: «Так, я втратив ноги через помилку. Однак завдяки цій помилці я розумію, що війна — це пекло, і від сьогодні я присвячуватиму своє життя боротьбі за мир. Тож моє поранення мало врешті-решт позитивний сенс — воно навчило мене цінувати мир».

Тоді ми бачимо, що і «Я» теж є уявною оповідкою, як і нації, боги і гроші. Кожен з нас має складну систему, що викидає геть більшість нашого сприйняття, зберігає лише деякі обрані приклади, змішує їх з кадрами кінофільмів, які ми бачили, оповіданнями, які читали, промовами, які чули, і мріями, якими насолоджувалися, і з усього цього мотлоху виплітає начебто послідовну оповідку про те, хто я, звідки походжу і куди йду. Ця оповідка розкаже мені, що любити, кого ненавидіти і що робити з собою. Ця оповідка може навіть змусити мене віддати своє життя, якщо цього вимагає сценарій. У кожного з нас є свій жанр. Одні люди проживають трагедію, інші успадковують нескінченну релігійну драму, ще хтось підходить до життя як до пригодницького фільму, а чимало діють так, наче це комедія. Однак в остаточному підсумку все це — просто оповідки.

* * *

Тоді в чому ж сенс життя? Лібералізм стверджує, що ми не повинні очікувати якоїсь вічної сутності, щоб вона запропонувала нам готові смисли. Радше кожен індивідуальний виборець, споживач і глядач має використовувати свою вільну волю, щоб створювати смисли не лише для свого життя, а й для всього Всесвіту.

Науки про життя, своєю чергою, підривають лібералізм, стверджуючи, що вільний індивід — це просто фіктивна оповідь, створена сукупністю біохімічних алгоритмів. Кожної миті біохімічні механізми в мозку зумовлюють спалах сприйняття, що миттєво зникає. Потім нові спалахи виникають і гаснуть, виникають і гаснуть у швидкій послідовності. Ці миті сприйняття не перетворюються в якусь тривалу сутність. «Я», котре розповідає, намагається упорядкувати цей хаос, розгортаючи нескінченну оповідку, в якій кожне таке сприйняття знаходить своє місце, а отже, кожне сприйняття має певний тривалий смисл. Однак хоч якою переконливою й спокусливою буде ця оповідка, вона залишається вигадкою. Середньовічні хрестоносці вірили, що Бог і рай надали їхньому життю смислу, сучасні ліберали вірять, що вільний вибір індивіда сповнює сенсом життя. Все це — ілюзії.

Сумніви стосовно існування вільної волі й індивідуальності, звичайно, не нові. Понад дві тисячі років тому мислителі в Індії, Китаї і Греції стверджували, що «індивідуальне “Я” — це ілюзія». Однак такі сумніви не змінюють насправді історії значною мірою, якщо вони не мають практичного впливу на економіку, політику і щоденне життя. Люди — майстри когнітивного дисонансу, і ми дозволяємо самим собі одне в лабораторії і зовсім інше — у суді чи парламенті. Як християнство не зникло в той день, коли Дарвін опублікував свою працю «Про походження видів», так і лібералізм не зникне лише через те, що вчені дійшли висновку, що не існує вільних індивідів.

Дійсно, навіть Річард Докінс, Стівен Пінкер[33] та інші виразники нового наукового погляду на світ відмовляються відкидати лібералізм. Після присвячення сотень ерудованих сторінок деконструкції «Я» і свободі волі, вони роблять приголомшливий інтелектуальний переверт, що чарівним чином відкидає їх назад у XVIII століття, наче всі захопливі відкриття еволюційної біології й науки про мозок жодним чином не вплинули на етичні й політичні ідеї Локка, Руссо й Джефферсона.

Коли ж єретичні наукові відкриття переводяться в повсякденну технологію, рутинну діяльність та економічні структури, стає дедалі важче продовжувати цю подвійну гру, і ми — чи наші нащадки — напевно потребуватимемо радикально нового пакета релігійних вірувань і політичних інститутів. На початку третього тисячоліття лібералізму загрожує не філософська ідея, що «не існує вільних індивідів», а радше конкретні технології. Ми скоро зіткнемося з безліччю вельми корисних пристроїв, інструментів і структур, які не залишать місця для вільної волі окремих індивідів. Чи виживуть у цій повені демократія, вільний ринок і права людини?

Розділ 9. ВЕЛИКЕ РОЗДІЛЕННЯ

На попередніх сторінках ми начебто побували на екскурсії, де ознайомилися з останніми