Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Колонку Букерта, що мала назву «Генрі Форд і Зиґмунд Фройд відтепер працюватимуть разом», одночасно опуб­лікували «The New York Times» та «The International Herald Tribune». Президент інституту Джон Велдон, на якого напосілися журналісти, одразу вмив руки й порадив їм звертатися до Маршала, бо ж саме йому й належала ідея «відкликання». З усіх куточків країни йому надходили численні телефонні дзвінки від незадоволених колег-психотерапев­тів. А одного дня зателефонували очільники чотирьох інститутів психоаналізу: з Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії та Бостона, аби висловити своє занепокоєння з приводу ситуації.

Маршал доклав усіх зусиль, щоб їх заспокоїти, і зауважив, що на пропозицію відгукнувся тільки один пацієнт. Він додав, що сам узявся його лікувати, застосовуючи ефективний курс короткотривалої терапії, і що оголошення про «відкликання» більше не публікуватимуть.

Але Маршалові аж ніяк не вдавалося заспокоїти розлюченого лікаря Сандерленда, президента Міжнародної асоціації психотерапевтів, який зателефонував йому, аби повідомити прикру новину: Шеллі Меррімен наполегливо телефонував до його офісу й надсилав численні факси, стверджуючи, що методи лікування Сета Панде завдали йому непоправної шкоди. Містер Меррімен погрожував, що позиватиметься до інституту, якщо найближчим часом вони не задовольнять його фінансові вимоги.

— Що, чорт забирай, у вас коїться? — запитав він. — З нас регоче вся країна! І це не вперше! Пацієнти приносять на сеанси примірники «Listening to Prozac»;[25] фармацев­тичні компанії, нейрохіміки, біхевіористи й такі критики, як Джеффрі Мессон, підривають наш фундамент; нас хапають за п’яти позови щодо відновлених спогадів і зустрічні позови щодо імплементованих. Хай йому грець, це не те — повторюю, НЕ ТЕ! — що потрібно нашій галузі зараз! Хто дозволив вам розміщувати це оголошення?

Маршал спокійно пояснив, що ситуація вимагала негайних рішучих дій, тож уникнути «відкликання» було просто неможливо.

— Мені шкода, що вас не поінформували про це, лікарю Сандерленд, — додав Маршал. — Коли ви ознайомитеся з усіма нюансами нашої ситуації, то зрозумієте, що наш учинок був цілком логічним. Ба більше — ми діяли згідно з протоколом. Уже наступного дня після голосування ми з Реєм Веллінґтоном, секретарем Міжнародного інституту, перевірили всі документи.

— Веллінґтоном? Я щойно дізнався, що він перевозить свій офіс і всю клініку до Каліфорнії! Авжеж, це логіка брюссельської капусти і шпинату з Південної Каліфорнії! Скидається на те, що ця катастрофа розвивається за голлівудським сценарієм!

— Лікарю Сандерленд, Сан-Франциско розташоване в Північній Каліфорнії, за чотириста миль на північ від Голлівуду — відстань приблизно та сама, що й між Бостоном та Вашингтоном. Ми не в Південній Каліфорнії. Повірте мені: ми керуємося північною логікою.

— Північною логікою? Лайно! Чому ж ваша північна логіка не підказує вам, що лікареві Панде вже сімдесят чотири й він помирає від раку легень? Знаю, він уже всім набрид, але скільки йому лишилося? Рік? Чи два? Ви ж дотримуєтеся консервативних поглядів у психоаналізі. Трохи терпіння й стриманості, і природа сама прорідить ваш сад від бур’янів. Але годі! — вів далі Сандерленд. — Маємо те, що маємо. Зараз треба думати про майбутнє: я маю негайно вирішити цю проблему, і мені потрібно, щоб ви до цього долучилися. Ідеться про позов цього Шеллі Меррімена, який є для нас справжньою загрозою. Він хоче, аби йому виплатили компенсацію в розмірі сімдесяти тисяч доларів. Наші адвокати переконані, що він може погодитися на половину суми. Звісно, ми не хотіли б створювати подібний прецедент. Чи є у вас думки з цього приводу? Наскільки серйозна ця загроза? Чи зможуть сімдесят або тридцять п’ять тисяч доларів угамувати цього Меррімена? Він нас більше не потурбує? За ці гроші можна купити мовчання? Чи стане йому витримки, аби не базікати?

Маршал відповів одразу ж, і його голос звучав напрочуд упевнено:

— Лікарю Сандерленд, я гадаю, що вам не потрібно втручатися. Залиште це мені. Можете на мене покластися: я вирішу проблему швидко й ефективно. Запевняю вас: ці погрози нічого не варті. Він просто блефує. Що ж до того, що гроші допоможуть купити його мовчання, — нічого не ви­йде. Не варто й намагатися — цей чоловік соціопат. Маємо твердо стояти на своєму.

І тільки пізніше, проводячи Шеллі до свого кабінету, Маршал раптом усвідомив, що припустився жахливої помилки: уперше за всю свою професійну кар’єру він порушив правило про повну конфіденційність у стосунках психотерапевта й пацієнта. Під час телефонної розмови з Сандерлендом Маршала охопила паніка. Як він узагалі міг бовкнути про соціопатію? Йому не треба було нічого казати про містера Меррімена.

Маршал не знав, що робити. Якщо про це дізнається Меррімен, він або подасть позов до суду за зловживання службовим становищем, або ж, дізнавшись, що Міжнародна асоціація й досі вагається, збільшить суму компенсації. Ситуація набирала обертів, перетворюючись на справжню катастрофу.

Маршал вирішив, що має тільки один вихід: треба якомога швидше зателефонувати лікареві Сандерленду і визнати власну нерозсудливість: він припустився випадкової помилки, і це можна було зрозуміти, адже йшлося про конфлікт лояльності. Він-бо хотів зробити як краще — і для Міжнародної асоціації, і для пацієнта. Звісно, лікар Сандерленд поставиться до цього з розумінням і йому стане витримки, аби не переказувати їхню розмову іншим. Поза сумнівом, це не допоможе йому врятувати свою репутацію в національних і міжнародних колах психоаналітиків, однак Маршал не міг перейматися своїм іміджем чи майбутньою кар’єрою — треба було взяти ситуацію під контроль і все владнати.

Увійшовши до кабінету, Шеллі затримався біля скульптури Маслера трохи довше, аніж зазвичай.

— Мені подобається ця оранжева куля, доку. Як надумаєте її продати, повідомте. Я гладитиму її і в такий спосіб заспокоюватиму нерви перед черговою грою в покер. — Із цими словами Шеллі гепнувся у своє крісло. — Маю сказати, я почуваюся значно краще, доку. Ваші інтерпретації допомогли. Тепер я краще граю в теніс — під час другої подачі крутився, мов навіжений. Ми з Віллі тренуємося по три-чотири години на день і, гадаю, маємо великі шанси на перемогу в турнірі Ла-Коста наступного тижня. Отже, з цим усе гаразд. Треба ще розібратися з іншими проблемами. Ось над цим я й хочу попрацювати.

— З іншими проблемами? — перепитав Маршал, чудово розуміючи, про що йдеться.

— Ви знаєте, про що я. Ми робили це на попередньому сеансі. «Знаки», «жести»… Хочете знову спробувати? Нагадати, про що йдеться? Десятидоларова банкнота… ви вгадуєте п’ять разів, а потім я…

— Ні-ні, не треба. Ідея зрозуміла… ви все детально пояснили. Але наприкінці минулого сеансу ви зауважили, що маєте певні думки щодо нашої подальшої роботи.

— Авжеж, так і є. І ось мій план. Минулого разу ви виказували себе «знаками» — і програли сорок баксів у нашій маленькій грі. Так само і я виказую свої наміри несвідомими «жестами», коли граю в покер. Чому я це роблю? Через стрес, через те, що «неприпустима терапія» лікаря Панде… здається, ви так її назвали?

— Щось на кшталт цього.

— Але ж це ваші слова.

— Гадаю, я сказав «неприпустимі методи».

— Гаразд, нехай будуть методи. Чи й не байдуже? Неприпустимі методи лікування, що їх застосовував лікар Панде, призвели до того, що під час гри в покер мене переслідують шкідливі нервові звички. Минулого тижня ви виказали себе певними «знаками», а в мене їх тисячі! Я не маю жодного сумніву, що саме це і є причиною мого програшу — я втратив сорок