Читати книгу - "Диво"

збирати виногрона. Пішли жебраки по крем’янистих тропах гірської землі, з’явилися розбійники і волоцюги. Самуїл не зважав ні на що. Ждав василевса. Ждав терпляче, запекло, знаючи, що повинні вони зійтися ще раз, може, востаннє за своє життя, був упевнений, що на світі немає більше таких тяжких і довголітніх ворогів, як він і ромейський імператор, а раз так, то не можуть вони, поки живі, не звести обрахунків, бо йдеться про вищий принцип: служіння рідній землі.

А Василій не йшов. Теж, певно, відав, що всі його справи й клопоти маліють поруч з головною справою життя — боротьбою з болгарами,— і вже не міг іти в ту незламну країну без найретельніших приготувань, не давши гаразду в своїй величезній імперії, не втихомиривши сусідів, не подавивши повстань, не вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом і розвагами, що ними бавитиметься з народом царствений брат Костянтин.

І так минав рік за роком, літо йшло за літом. І треба ж було Сивооку в своєму незборимому прагненні до волі потрапити до цієї згорьованої землі, яка в скорому часі мала перетворитися на суцільну велику неволю, може, найбільшу в тодішньому світі.

Той, хто хоче слухати історії, повинен озброїтися терплячістю.

По весні тисяча чотирнадцятого року вірні люди донесли Самуїлові, що цього літа слід ждати василевса. Ромеї могли ввійти в Болгарію двома шляхами: з Андріанополя на Пловдив, через Траянові ворота, або ж з Мосинополя і Солуня край ріки Струмешниця і далі через Рупельський перевал, поміж Беласицею і горою Сегнел. Траянові ворота для Василія назавжди полишалися місцем ганьби, він щоразу уникав їх, певно ж, мав обійти й цього разу. Тому Самуїл став ждати ромеїв у Струмиці, за Рупельським перевалом. Знов, як і всі роки перед тим, у василевса була значна перевага у війську. Василій зібрав сімдесят тисяч воїнів, тоді як у Самуїла налічувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен із них обрав властивий спосіб діяння: Василій перся напролом, упевнений у незборимості своєї сили, а Самуїл брав розумом і хитрощами. Він не став замикатися в захмарній твердині Струмиці, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати остаточний бій візантійцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь як полководця і не про царську славу чи хвалу, а стоїть за ним ціле царство, стоїть Болгарія, що за неї полягли його брати Мойсей і Давид, він сам стратив рідного брата Аарона, Болгарія, якій він віддав сімдесят літ свого життя, яку довів до найбільшої могутності, а тепер мав або все втратити, або ж відстояти.

Самуїл вибрав найзручнішу тіснину між горами Беласиця і Огражден по течії річки Струмешниця і звелів будувати між двома хребтами високу непробивну стіну з величезних кам’яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або по-ромейськи — клісура Клідіон. Хто хотів проникнути в Болгарію, неодмінно мав пройти крізь Клідіон, а пройти тепер не міг тут ніхто, бо клісуру перетинала страхітлива стіна, яку з другого боку охороняло щонайменше двадцять або тридцять тисяч болгарського війська, на стіні горіли незгасні вогнища, в мідних котлах клекотіла смола і олія, на площадках височіли гори каміння для катапульт, в добре обладнаних схованках чатували вмілі стрільці з скорострільними кутригурськими луками.*39

Василій знав про перепону в клісурі Клідіон, але не повернув назад, уперто просувався до місця, де ждав його Самуїл, а тим часом болгарський цар послав тритисячний полк на чолі з воєводою Несторицею в тил ромеям під Солунь, щоб, стосуючи свій давній спосіб, відвернути увагу василевса, налякати його можливістю оточення, розділити візантійські сили.

Битва під Солунем і в тіснині Ключ почалася водночас. Імператор спершу послав під стіну сурмачів з глашатаями, щоб запропонували болгарам відчинити браму й пустити ромеїв, але на стіні не стали слухати биричів, звідти полетіло каміння, чулися свисти й гуки.

— Виждате ли това нещо? — показуючи велетенського меча, ревів якийсь богатир до ромеїв.— Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар!*40

Імператор, щоб запалити своє військо, сам під’їхав під стіну в супроводі молодих протокеліотів і сивих спафаріїв,*41 був, як і завжди, закований у темне залізо, тільки поблискували білим золотом нечисленні царські інсигнії*42 на ньому, та ще в білого імператорового коня хвіст і грива викрашені були перською хною під багрець, щоб нагадувати царствені барви, привласнені василевсу.

— Ти си копиле й майка ти беше дрипла!*43, — закричали імператорові з стіни. Злі стріли полетіли на василевса, перелякані протокеліоти благали імператора, щоб він хоч трохи від’їхав далі від небезпеки, але Василій уперто стояв під стіною, втупивши темний тяжкий погляд кудись униз, здається, собі на руки, які стискували луку сідла.

— Хей,— гукали йому з стіни болгари,— ти слез долу и не чекай да те смъкнем с кука! *44

Тоді Василій махнув рукою, даючи знак іти на приступ, і од’їхав назад до свого намету, щоб стежити за перебігом битви.

Ромеї заспівали бойовий тропар і посунули по зеленій луці, тягли великі дерев’яні плоти, щоб перекрити рів попід стіною, везли запряжені кожна кільканадцятьма волами пристінні вежі, несли високі драбини, котили довжелезні колоди, щоб по них дертися на стіну, підсовували катапульти для метання каміння, наставляли на браму велетенський таран з залізною баранячою головою на кінці. Так почалася ця остання битва.

Тридцять шість днів уперто, невідступно, затято бив імператор стіну в Клідіонській клісурі, слав нові й нові тисячі на приступ, хотів узяти болгар голою силою, нікого не слухав, не підпускав до себе, як завжди, не хотів нічиїх порад і намовлянь, все своє життя він зборював ворогів силою, інших способів не знав і не вірив у них, сила була його святощами, тому знов і знов велів бити браму баранячими головами таранів, довбати її камнеметами, кидав на смерть нові й нові тагми слухняних своїх воїнів.

Ночами ромеїв заїдали хмарища комарів, що вилітали з Струмешницьких боліт, у війську почалася пропасниця, захворів сам імператор, сумно світилися поодинокі багаття в візантійському таборі, харчові загони не встигали довозити їжу на таку силу-силенну людей, збитих докупи у вузькій долині.

А в болгарів на стіні весело палахкотіли вогнища, клекотіла смола в мідних котлах, які миттю переверталися на голови напасників, як тільки починався черговий приступ, там лунали не тягучі пісні-молитви, як у візантійців, а відчайдушні погуки, сам цар походжав серед захисників з сином Гаврилом-Радомиром і племінником Іваном-Владиславом, по всьому вже видно було, що цього разу Василій розіб’є свою вперту ромейську голову об болгарську стіну