Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

«Теоксена напучує своїх дітей, що краще накласти на себе руки, ніж прийняти смерть від рук короля: „Mors, — inquit, — nobis saluti erit. Viae ad mortem hae sunt...“» У прочинене вікно вітерець заносить звуки зі стадіону при школі святого Петра — хтось грає у крикет — і запах свіжоскошеної трави. «Cum iam hostes adessent, liberi alii alia morte ceciderunt». Як життю вдається бути одночасно таким солодким і таким гірким водночас? Ну як? Зі стадіону чути радісний гамір. Джудіт Купер ляскає осу екзаменаційним зошитом. Розуміння чигає одразу за межею досяжного. Десь на високій полиці чи під паркетом сховано ключ. Ключ до чого? До шафи із загубленим майном, до чого б то ще.

Теорія про життя як шафу із загубленим майном — порівняно нова сторінка у моїх філософських пошуках смислу. Своєю появою вона, безперечно, завдячує тому, що цього року на нас із Кетлін покладено тяжкий обов’язок чергувати при шафі із загубленим майном, і щочетверга, о четвертій по обіді, ми її відкриваємо. Шафа стоїть у коридорі нового крила, де нас навчають Домашньої науки, а також науки неодомашненої — фізики, хімії й біології. За шкільними правилами, четверта година після обіду в четвер — це єдиний час, коли відкривають шафу, а запити поза призначеним часом ми з напарницею вислуховуємо із професійною байдужістю. У четвер люди (себто учні: наскільки нам відомо, ніхто із учителів ніколи нічого не губив — промовисте свідчення юнацького недбальства) можуть оглянути вміст шафи у пошуках свого зниклого майна. Якщо вони знаходять те, що шукали (а найчастіше зникають ручки, самотні рукавички та взуття для хокею на траві), то вписують своє ім’я до списку, й тоді згубу повертають, так що згублене майно перетворюється на знайдене.

На дітей, які не приходять по своє майно, чекають страшні наслідки, власника-бо встановити легко: ми зобов’язані нашити бірку з іменем на все своє майно, включно з ліфчиками, а підошви й устилки доводиться підписувати маркером. Адміністрація постійно у випадковому порядку перевіряє, чи ми всі гаразд підписані. (Цікаво, були сміливці, що зважилися б зазирнути у блузку Патриції?). Бодай якщо мене спіткає амнезія, то всі знатимуть, як мене звати. Власників, що не з’явилися по своє майно, заносять до окремого списку, який міс Віттакер, наша директорка, зачитує на зборах в останню п’ятницю місяця: порушники мусять простояти цілі збори, доки решта сидить. Це прилюдне приниження нікого не спиняє, тож шафа із загубленим майном постійно напхом напхана полишеними речами. Інколи вона переповнюється, і варто прочинити дверцята, як усе вивалюється нам на голови — тоді нам доводиться потай самостійно повертати власникам майно, просто щоб позбутися мотлоху. Може, скоро ми муситимемо організовувати потаємні опівнічні збори для власників загубленого в надії, що дітей, які доти не рвалися возз’єднатися зі своїм майном, підкупить бодай така авантюра.

Отже, ось як виглядає моя теорія потойбічного життя як шафи із втраченим майном: після смерті нас забирають до велетенської шафи із загубленими речами, де для нас зберегли все, що ми нагубили за все життя — всі заколки, ґудзики й олівці, кожен зуб, кожну сережку і ключ, кожну булавку (ви тільки уявіть, скільки їх!). Усі бібліотечні книжки, усіх котів, що пішли і не повернулися, усі копійки, усі годинники (які й далі відмірюватимуть нам час). А може, ще й менш матеріальні речі — терпець і цноту (може, дівоцтво Патриції чекає на неї там), віру (Кетлін втратила віру), значення, невинність (мою) й океани часу — у шафці містера Беллінґа й Банті на них чекає немало часу. Містер Беллінґ завжди лютує, коли сидить за кермом «лендровера», припаркованого на доріжці, і зиркає на годинник:

— Ти хоч розумієш, скільки часу ми згаяли, чекаючи на тебе, Рубі?

На нижчих полицях лежатимуть сни, які ми забули, прокинувшись, і горнутимуться до днів, втрачених у журливих думах (якби вони приносили дивіденди, то Патриція озолотилася б). А на найнижчій полиці, серед мулу, пуху і пір’я, очистків від олівців і волосся на підлозі перукарні, лежатимуть утрачені спогади. «Deinde ipsa, virum suum complexa, in mare se deiecit». Можливо, нам дозволять вписати імена до списку і забрати їх додому.

З містером Беллінґом у нас був жахливий скандал. Він заїжджає до нас у вівторок увечері, щоб відвезти Банті на гастрольну постановку «Театру на воді» у Королівському театрі, але Банті досі нагорі, усе ніяк не вибере, яку сукню вдягнути, тож я проводжу його у салон. Він сідає й каже:

— Може, наллєш мені чогось?

А я:

— Може, самі візьмете?

А він:

— А ти у нас невихована примадонна.

А я:

— Ви мені теж не подобаєтеся.

А він:

— Рано чи пізно ти, Рубі Леннокс, отримаєш, що тобі належалося.

А я:

— І що ж мені належалося? Може, любов і турбота?

А він:

— Твоя бідолашна мати тобі все дає, а ти сучка невдячна!

А я як закричу:

— Та ні чорта ви не знаєте!

А він нахиляється просто до мене й волає...

— Рубі! Рубі Леннокс! Що ти робиш? — вищить міс Ревен, що наглядає за екзаменом.

Зі стадіону долинають оплески.

— Рубі, — шепоче Кетлін, коли я проходжу повз неї, — Рубі, що сталося?

— Ти куди, Рубі? — кричить міс Віттакер, коли я проходжу під дубовими щитами у Старій залі, на яких золоченими літерами викарбувано імена старост і дівчат, що здобули стипендію. — Рубі! Ти ж маєш бути на латині!

Вона намагається схопити мене, як регбістка, але я ухиляюся, вислизаю й рушаю до Кліфтонського парку, нарешті опинившися на свіжому теплому повітрі. А може, й у шафі з загубленими речами, знічев’я думаю я, щоб згаяти час, доки йду додому. Може, там я віднайду свій справжній дім, де над мерехтливим багаттям завжди висить напоготові мідна виделка для грінок, на плиті виспівує чайник, старі крісла стоять затишним колом, а моя справжня мати в’яже при каміні, спиці зблискують і зникають, зблискують і зникають, а тоді вона починає свою історію — історію про те, як її справжню дитину, її коштовність, підмінили в колисці...

— Тупиця, дивися, куди преш!

Чоловік із червоним і негарним від гніву лицем опускає руку на клаксон машини, перетворюючись на маску ненависті, а за ним збирається цілий корок, що й собі сигналить. Я показую йому два пальці, повертаюся на безпечний