Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

передати їх до суду. Цю групу привезли з Кулинецького району. Спершу проглядав бандерівців. Одна зі справ його зацікавила. Погляд вихопив абзац із протоколу допиту, де згадувались Гордій та якась Розумниця. Ну, Гордій був фігурою відомою. Два тижні тому здавалося усе, накрили його, як кошака мокрим рядном, але і тут спритник викрутився. Як він зміг прослизнути крізь потрійне кільце оточення — лише Богу відомо, але прослизнув же, дідько його забирай! А ось Розумниця! Хто така? Судячи з усього, хтось із найближчого оточення. Якщо вийти на цю Розумницю, можливо, можна буде вийти й на Гордія? Він уважно вчитався у протокол допиту, якій проводився майже місяць тому:

— Когда вы в последний раз встречались с Гордеем?

— З Гордієм останній раз я зустрічався за кілька днів до свого арешту, точного числа не пам’ятаю.

— Где состоялась эта встреча и при каких обстоятельствах?

— Його курінь… тобто банда, була розбита, а його самого поранено. Він зайшов до нашого чоловіка у Драганівці, щоб той дав йому харчів та перев’язав рану. Там був і я. Тоді він сказав, що його банда розбита, і він мусить десь відлежатися, щоб загоїлась рана і найліпше, мабуть, це зробити у Розумниці. Але хто така і звідки — не сказав.

— Хто ваша людина з Драганівки і хто така Розумниця?..

— Про Розумницю нічого не скажу, бо не знаю…

Далі вже Розумниця не згадувалася. Скворцов викликав начальника слідчого відділу:

— Вот что, майор. Мне здесь встретилась некая Розумница. Я что-то не припомню такого псевдо, а по всему кто-то из близких знакомых Гордея. Он у неё собирался отлеживаться после ранения. Посади своих хлопцев, пусть пошерстят дела и соберут всю информацию на эту Розумницу. Надо подумать… Если мы на неё выйдем, то, вполне возможно, и Гордея прищучим.

— Есть, товарищ подполковник!

За дві доби працівники відділу перетрусили купу справ і по крупинках зібрали інформацію про Розумницю. Її виявилося дуже мало. З усього виходило, що це молода красива жінка, що вона утримувала на своєму обійсті у Великій Прошеві підпільний шпиталь. Хто тримав шпиталь у Великій Прошеві було відомо: Марія Дацьків, але та зникла, і як насправді було її ім’я і звідки вона була — невідомо. У хаті разом із нею мешкало двоє діточок, дівчинка і хлопчик. Були то її діти чи ні — теж невідомо. З усього виходило, що Розумниця і Марія Дацьків — одна і та ж особа, але це не полегшувало справи. Жодної ниточки до неї відшукати не змогли. Спробуй, знайди жінку за такими прикметами: молода, красива, має сина та дочку? Дурня…

Скворцов узяв першу-ліпшу теку зі стосу сірих тек, що лежали на столі:

— Вот тебе пример… Мария Дмитриевна Когут, в девичестве Грицай, двадцать пять лет, двое детей, фашистская пособница… Служила в полиции… Отрицает… Конечно! Как же не отрицать, если тут двадцать лет прямо на лбу нарисовано! Могла она в бандеровцах быть? Откуда? Из Стасова… Вряд ли… Двое детей, непыльная должность секретарши в сельского старосты… При муже… Зачем ей это всё?

І підполковник закрив папку, не перегорнувши ще однієї сторінки. А там було написано, що у жовтні сорок третього року чоловік Марії, Василь Когут, вбив начальника Стасівської поліції, зарубав сокирою за те, що той убив його батьків. Уникаючи помсти з боку поляків, родина вимушена була тікати із села. Може, підполковник і згадав би, що дуже схожу історію йому розповідала торік солдатка з Великої Прошеви, на імя Марія Дацьків? Але аркуш не був перегорнутий, і таємниця псевдо «Розумниця» так і залишилася нерозкритою.

***

Марія спускалася крутими сходами. Її привезли до Тернопільського обласного управління НКВС.

Перед відправкою, після довгих клопотів, Василь добився побачення з дружиною. Вони сиділи в невеличкій кімнатці під пильним оком конвоїра. Стурбований її подряпаним обличчям, з величезним синцем під лівим оком, Василь запитав:

— Марічко, тебе били?

— Та що ти, Василю! Ніхто навіть і пальцем не зачепив.

— А на обличчі, що?

— Де? — так чесно здивувалася Марія, що Василь засумнівався, може, синці та подряпини цс якась мана? Конвоїр уважно стежив та слухав, Марія начебто посміхалася, але було не зовсім зрозуміло, чи то її губи скривилися від болю, чи дійсно в неї якась чудернацька однобока посмішка… Кілька хвилин побачення промайнули наче мить,і ось Марійку виводять. Ось останній подих, останній погляд, останній несміливий жест рукою… Усе. Грюкнули тюремним холодом залізні двері. Василь заплющив очі з відчаю…

— Гражданин! Освободите помещение! Быстренько!

I ось зараз її ведуть вузьким коридором підвалу обласного управління НКВС. Важкий металевий засув брязнув, наче велетенський затвор від гвинтівки, аж луна пішла під низьким важким склепінням. Від цього звуку по шкірі пробігли мурашки, таку безнадію він пророкував. Вузький коридор, двері покриті бляхою, а сморід… Ох, і сморід…

— Лицом к стене! Руки за спину!

Рипіння замка, брязк дверей. Марія спочатку отетеріла та розгубилася: перед нею стояла суцільна стіна з жіночих тіл. Зайти в камеру було неможливо, але конвоїр силою штовхнув її міцною долонею в спину.

— Давай, давай…

Камера була приблизно п’ять на три метри, з невисокою півкруглою стелею, а жінок напхано… Марійка нарахувала двадцять дві і збилася з ліку. Сісти було нікуди, усі стояли. Були страшна задуха та сморід. Пройшла година, дві, день… У Марії виникло почуття, якщо це негайно не скінчиться, то вона чи збожеволіє, чи щось зробить: почне галасувати, битися, рвати на собі волосся… Але нічого не припинилося, і вона якось стрималась, бачачи, що жінки терплять і чекають невідомо на що. Нарешті гримнули двері:

— Всем спать! Быстро!

Підлога була вистелена неструганими дошками, на яких було накидане сіно. Ні нар, ні матраців, ні, тим більш, подушок, нічого такого в камері не було й поготів. Марію як новеньку випхали до самої параші, що смерділа в кутку.

— Не так! — сказала якась жінка, яка вмощувалася поряд, — на лівий бік треба…

— Чому? — здивувалася Марія. Чого це вона має лягати обличчям до цього смердючого баку?

— Бо всі хочуть поспати.

— Та хіба ж я кому заважаю?

— Авжеж… Якщо кожний буде лягати як забажає, то всі просто не помістяться.

— А-а… — вона озирнулася навкруги. Дійсно, всі вкладалися на лівий бік, щільно притулюючись одна до одної, наче оселедці в бочці.

— Быстрее… Сейчас всех подниму!

Нарешті Марія вмостилася, мало не впираючись у парашу обличчям. Хтось жебонів, хтось молився Богу, а хтось уже захропів. Вона з насолодою простягнула ноги, які за цілий день втомилися і гули, коліна крутило…

«Боже, боже… — думала Марія, — скільки