Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

——— І що ж мені тепер робити? — подивилась Ніка на лікарняне ліжко перед собою. 

Там знаходився пацієнт, що нерухомо лежав серед купи підключених апаратів. Кабелі та сенсори покривали його тіло, наче павутина, а киснева маска була щільно притиснута до його обличчя.

Стіни палати мали глянцеві панелі з вбудованими сенсорами, які автоматично налаштовували температуру і вологість повітря. Вікна — великі, з вбудованими дисплеями, що блокували ультрафіолетове світло й одночасно показували показники життєдіяльності пацієнта.

Монітори навколо ліжка мерехтіли різнокольоровими графіками та діаграмами, що фіксували кожен найменший показник його життєдіяльності: пульс, кисень у крові, активність мозку — усе це було під постійним наглядом систем.

Ніка стояла, втупившись на Богдана з відчуттям глибокої порожнечі. Її одяг — темно-сірий плащ із вбудованими сенсорами погоди та захисними пластинами на плечах — відбивав легке світло від моніторів. Окуляри, на яких раніше постійно мерехтіли якісь повідомлення, були вимкнені й лежали на підвіконні разом із планшетом. 

Максима в той день не було в лікарні. Можливо, він пішов по якісь справи і повернеться пізніше, або, можливо, щось сталося на роботі і через це йому доведеться увесь день провести там. Не те, щоб в нього була якась важлива посада, але виконувати все він намагався добросовісно. Все ж він доставляв надзвичайно важливі і крихкі пакунки, які ніхто не хотів чіпляти на дрони. 

Минуло кілька хвилин, перш ніж Ніка зважилася на щось більше, ніж просто спостерігати. Вона повільно підійшла до дверей і визирнула в коридор. Переконавшись, що там нікого немає, тихо підійшла до ліжка, і обережно, щоб не пошкодити дроти й сенсори, лягла поруч. Її голова торкнулася його плеча.

——— Я бачилася з Борисом, — прошепотіла вона. — Він сказав, що тебе неможливо змусити повернутися, але ж я так хочу знову почути твій голос...

Відчуття безпорадності огорнуло її, і Ніка перевела погляд на вікно. Світ за ним здавався таким же віддаленим і чужим. Вона відчувала, як у грудях починає підніматися хвиля сліз, але не могла дозволити собі зламатися. Не тут. Не зараз.

——— Мені мало того, що я можу зустріти тебе в грі. Я хочу, щоб все було, як раніше, — її голос здригнувся, і сльози, які вона намагалася стримати, вже текли по її щоках. — Однак ти ніколи не прокинешся, а я ще не готова залишити своє фізичне тіло... Навіщо ти це взагалі зробив? Я думала, що знаю тебе...

Більше, ніж як за дванадцять годин до цього, вона вийшла зі слідчого ізолятора, крокуючи в напрямку траси. Окуляри несподівано почали видавати пісклявий звук, сповіщаючи про відновлення зв'язку. Ланцюг повідомлень почав стрімко накопичуватися на дисплеї перед її очима, але вона механічно відмахувалася від них, занурена в свої думки. Зрештою, зупинившись на узбіччі, вона підняла голову до неба і притиснула планшет до грудей.

——— Технар сказав, як повернути гравців до реального світу? — пролунав голос Санні із планшета.

Вона зняла окуляри. Питання Сані було для неї надто різке й боляче. Воно наче било по найслабших місцях, змушуючи її знову згадати про всі свої страхи.

Траса перед нею тягнулася до горизонту. Здавалося, що вона ніколи не закінчиться. На відміну від тихого ізолятора, тут панувала динаміка великого міста. Над дорогою постійно пролітали безпілотні автомобілі, що ковзали по магнітних лініях, розміщених під дорогою. Майоріли час від часу і дрони-доставщики. Вони видавали характерний електронний гул, залишаючи за собою легкі відблиски на прозорих екранах рекламних дисплеїв, що нависали над дорогою. 

Ніка знала, що на цих дорогах навіть не варто очікувати побачити людину за кермом. Та й хіба таке взагалі буває? Транспорт керувався різними штучними інтелектами, такими ж, як Санні, які були вбудовані в систему дорожнього руху. Вони координували автомобілі, вантажівки та дрони, щоб уникнути аварій. Кожен метр траси був ретельно розрахований, контрольований і прогнозований.

Вона крокувала вздовж цієї магістралі, дивлячись, як мчали капсули, і чекала на ту мить, коли якась із них зупиниться, готова підхопити її. Але з кожним новим безпілотним транспортним засобом, що пронісся повз, Ніка відчувала себе все більш покинутою. 

——— Сказав, — збрехала вона Санні і навіть спробувала посміхнутися.

Вона добре знала, що такі ШІ, як Санні, були запрограмовані на розпізнавання людських емоцій, але вона сподівалася, що її брехня була достатньо переконливою. Однак усередині її з’їдала тривога. Знову подивилася на фотографію рукавичок на планшеті. Спогади про розмову з Борисом вилилися в її свідомість. Руки затремтіли, а волосся стало дибки. Скільки людей загубилося між реальністю й грою через ці рукавички? І чому Санні так цікавиться процесом пробудження? Чи може так бути, що десь є ще одна людина, яка знаходиться зараз в комі? Якщо так, то скільки насправді постраждало людей? 

Будівлі, що височіли далі на лінії горизонту, були такими ж холодними й бездушними, як і транспорт, що рухався поруч. Скляні фасади відбивали світло гігантських ліхтарів, розташованих високо над містом, що імітували природне освітлення. Деякі будівлі були покриті величезними екранами, на яких постійно змінювалися рекламні повідомлення, автоматично налаштовані на потреби кожного перехожого.

——— Скажи, Санні, ти чув щось про прототип? — запитала Ніка, споглядаючи на місто.

——— Так, в документах слідства, які мені вдалося поцупити, була згадка про пристрій, ідентифікований, як прототип до рукавичок С67, — відповів Санні, не зволікаючи. — Головною відмінністю від С67 є те, що в прототипі повністю відсутня ідентифікація користувача. Теоретично його може використовувати хто завгодно, але, наскільки мені відомо, він зараз зберігається під суворим наглядом у департаменті поліції.

Ніка відчула, як планшет у її руках став нестерпно важким. Вона стиснула його сильніше, намагаючись заглушити ту хвилю емоцій, яка накочувала на неї, як шторм. Зовні вона залишалася незворушною, але всередині тиск набирав сили, змушуючи її боротися з бажанням просто зупинитися і крикнути. Ситуація дедалі ускладнювалася.