Читати книгу - "Ключі Марії"

випірнути. Я занервував, не знав, що робити. Я роззирнувся по кам’яницях, думаючи, чи не варто чкурнути в першу-ліпшу браму, але Арета мене стримала. Взяла за руку і сказала: «Іди за мною». В її голосі була така сила переконання, що я не сперечався, мені навіть здалося, що я був на хвилю загіпнотизований, і слухняно, тримаючись із нею за руку, пішов. Ми йшли просто на автоматників, що загородили один із провулків. Вони дивилися на нас зовсім байдуже. Але це не применшило моєї тривоги, я став промовляти молитву, намагаючись на них не дивитися. То знаєш так, як було у школі, коли вчитель дивиться у списки учнів і промовляє: «Та-ак... хто тут у нас давненько не йшов до дошки...», а ти опускаєш голову, дивишся в одну цятку і намагаєшся силою своєї думки змусити його пропустити твоє прізвище в списку... — Він закурив, тримаючи елегантно цигарку пальцями з доглянутими нігтями, і зробив павзу. Видно було, що й справді тоді пережив щось особливе. — Але це дивно... Ніхто не крикнув «гальт» чи щось інше, не наставив на нас цівки автоматів, ми наблизилися до вояків, а вони покірно розступилися. Краєм ока я бачив, як Арета сміливо дивилася на них і всміхалася. Ми пройшли крізь них і пішли далі. А за нашими спинами лунали розпачливі зойки, верески, плачі, і постріли. — Він знову замовк, цигарка спалахнула, дим піднявся над його головою. Він дивився у вікно, в якому виднілися лише ноги людей, що снували в різні боки, і колеса роверів. — Цього я не можу забути, — промовив спроквола. — Я тоді пережив жахливий шок. Мене всього трусило. А вона була спокійна. Геть спокійна. Правда, недовго. Бо щойно ми відійшли на відстань, коли вже не долинали до нас крики, лише іноді окремі постріли, вона раптом почала хилитися набік. Я підхопив її на руки й посадив на лаву. Кілька хвилин вона перебувала в напівпритомному стані. На мої звертання лише угукала. Була бліда й знесилена. Але небавом отямилася, роззирнулася з подивом і промовила: «Я боялася... насправді я теж боялася...» Так мовби хотіла заспокоїти мене і виправдати мій страх, щоб я не соромився його на тлі її хоробрості. Розумієш? Щоб я скис, коли й з тобою не трапилося чогось такого.

— Так, — погодився Олесь. — Було таке й зі мною, коли вона сама дала раду двом грабіжникам, переламавши їм руки. А потім, зійшовши з потяга у Сяноку, ми так само, як ти оповів, проминули есесівців, які перевіряли всіх пасажирів.

— Отже, ви були в Сяноку, — пожвавився Косач, і Олесь піймав себе за язик, що так легко проговорився. — З якою метою?

— Колись розповім.

— Я можу й сам тобі розповісти. Ви переправляли твого батька сюди.

І тут Олесь нарешті зрозумів, навіщо Косач запросив його на пиво. Вочевидь, не для того, щоб поговорити про жінок-літераторок, ні, він знав про батька, і саме це його найбільше цікавило. Чи справді лише його? Може, ще когось?

— Звідки тобі відомо про мого батька? — здивувався Олесь, зраджуючи хвилювання.

— Не переживай. Ми тут усі свої. Агентура працює по цей і по той бік. Німцям уже відомо, що твій батько зник зі Львова. Не знають лише — куди. Вони вже побували у Львові у вас вдома.

— Хто саме цікавиться моїм батьком?

— У мене є знайомий німець з Волині. З дитинства ще. Він нічого суттєвого не міг пояснити. Бо не належить до утаємничених. Каже, що був конкретний план викрадення професора зі Львова і переправлення його сюди. Це велика таємниця. Не всі про це мусять знати. Кажуть, що сам Гітлер дуже зацікавлений у дослідженнях того професора. Але що я тобі буду щось тлумачити, коли є той, хто в цій справі має більше інформації. І він зараз прийде, — при цьому він зиркнув на годинник.

Отже, Косач ще когось запросив на їхню здибанку. Все було сплановане заздалегідь. Але Олесь змовчав, не орієнтуючись, наскільки все це може бути небезпечним для Арети і його батька, лише запитав:

— Хто він?

— Ти його не знаєш, але певен, що чув про нього: Юрій Клен, відомий поет-неокласик, якому, завдяки німецькому походженню, вдалося втекти з Совєтського Союзу, він же німецький офіцер Освальд Бургардт.

Авжеж, Олесь чув про нього і навіть читав його твори. Йому відлягло від душі, все ж своя людина, бо думалося, що зараз, чого доброго, вигулькне, мов чорт з табакерки, знайомий Косачів німець. Не минуло й кількох хвилин, як Юрій Клен з’явився у військовому мундирі. Вони привіталися й познайомилися. Косач запитав, що йому замовити.

— Чай з ромом, — коротко відповів Освальд і, провівши поглядом Косача, промовив — Я хотів зустрітися з вами дещо раніше, але ви зникли з Кракова. Днями я вирушу на Схід, отже часу в мене мало. Декого цікавить, як задалеко просунувся ваш батько у своїх дослідженнях. Вони ще не знають, що він тут. Але це проблема дня-двох.

— Звідки ж ви знаєте?

— Українське підпілля стежило за вами. То нічого особливого. Вони стежать за всіма, хто співпрацює з німцями.

— Хіба я співпрацюю?

— Ви працюєте в їхній газеті. Отримуєте німецькі гроші. Цього досить. Одне слово, вони знають, де ваш батько, але не знають, що ним цікавляться німці. Коли вони про це довідаються, ваш батько опиниться в небезпеці, бо зазвичай таких осіб ліквідовують.

— Можна запитати, хто вас просив сконтактуватися зі мною?

— Можна. Ви ж знайомі з Карлом Аріо[19], який очолює німецьку пресову службу «Дойче Нахріхтен Дінст»? — Олесь кивнув, і він продовжив. — Отже, він звів мене з людьми з Аненербе. На мене покладено обов’язок організувати їм зустріч з гуцульськими мольфарами. Я до всього цього ставлюся доволі скептично, але, знаючи, хто за цим стоїть, мушу сприяти.

Олесь здогадався, кого він має на увазі, бо чув, що Гітлер з головою занурений у містику.

— І ви з ними зустрілися? — запитав Олесь.

— Так.

— Що їм відомо?

— Небагато... Що чекісти полюють на дівчину з надприродними здібностями, яку називають Дівою. В горах німецька розвідка знайшла два радіомаяки, які реагують на іонізуюче випромінювання. Один з них був вимкнений. Другий працював і записав сигнали. Ці сигнали розшифрували і довідалися, що на досить великій відстані — понад два-три кілометри — радіо­маяк проминула особа, яка їх цікавить. І не сама, бо з нею була ще одна особа, що мала схоже іонізуюче випромінювання. — Олесь відчув, як йому терпне в роті, і надпив пиво. — Дівою зацікавилися агенти Аненербе. Вони вперше довідалися про її існування зі звіту експедиції на Тибет. Далі почали копати глибше, і з’ясувалося, що паралельно її розшуками займаються і чекісти. Клубок розмотувався поволі, але врешті привів до Львова. Агенти Аненербе, стежачи за чекістами, помітили, яку увагу ті надають вашому батькові, і почали теж стежити за вашим будинком. А коли ваш батько зник, серед чекістів зчинився страшний рейвах. Когось із керівництва арештували. Ваше помешкання перетрусили, але не знайшли нічого вартісного. Шукали якісь старовинні книги. Отже, я готовий організувати таємну зустріч агентів Аненербе з вашим батьком так, щоб про це не довідалося підпілля. А разом з тим і різноманітні розвідники,