Читати книгу - "Зламані янголи"

— Ну, гадаю, якщо ви можете літати… — сказав Люк Депре, без ентузіазму дивлячись на споруду попереду.

Його поза прямо свідчила про агресивне спантеличення. Я гадав, що йому так само, як і мені, важко визначити, де саме можуть ховатися засідки. Коли бойова обробка настільки глибока, нездатність робити те, чого тебе навчили, бісить незгірш за відмову від нікотину. А думати, де в марсіанській споруді можуть бути засідки, було б усе одно що намагатися спіймати голіруч слизьминога з Мису Мітчема.

Ми вийшли зі стикувального модуля, проминувши зловісно навислу вгорі перемичку й раптом опинилися серед нутрощів корабля. Такого я не бачив ще ніколи. Марно шукаючи, з чим це порівняти, мій розум згадав образ із мого новопештського дитинства. Якось навесні на рифі Хірати я страшенно перелякався: на глибині п’ятнадцяти метрів трубка подання повітря на моєму важко здобутому полатаному костюмі для дайвінгу зачепилася за корал. Дивлячись, як із тріщини вириваються сріблясті частинки кисню, я на мить замислився, який вигляд ця буря бульбашок повинна мати зсередини.

Тепер я це знав.

Ці бульбашки застигли на місці. Там, де під їхньою поверхнею сяяло нечітке приглушене світло, вони переливалися перламутровими відтінками блакитного й рожевого, але, якщо не зважати на важливу різницю у тривалості існування, вони були такі ж безладні, як і запас повітря, що тікав від мене того дня. Здавалося, в тому, як вони з’єднуються та зливаються одна з одною, немає жодної архітектурної логіки. Часом на місці з’єднання були отвори діаметром усього кілька метрів. Деінде вигнуті стінки просто закінчувалися на початку перетину з іншою окружністю. В першому приміщенні, в яке ми ввійшли, стеля ніде не була нижчою за двадцять метрів.

— Втім, підлога пласка, — пробурмотіла Сунь Ліпін і опустилася на коліна, щоб торкнутися відполірованої поверхні в себе під ногами. — А ще вони мали… мають грав-генератори.

— Походження видів, — у порожнечі, що нагадувала собор, голос Тані Вардані звучав дещо лунко. — Вони еволюціонували у гравітаційному колодязі, так само, як ми. Тривалий час перебувати в невагомості, може, й весело, але нездорово. А якщо є гравітація, то потрібні пласкі поверхні, на які можна щось ставити. Практичність у дії. Так само, як у тому стикувальному модулі. Бажання розім’яти крильця — це чудово, але для посадки космольота потрібні прямі лінії.

Ми всі озирнулися на щілину, крізь яку пройшли. В порівнянні з місцем, у якому ми стояли тепер, чужинські вигини стикувальної станції були майже стриманими. Довгі ступінчасті стіни розходилися догори, як витягнуті й покладені майже одна на одну сплячі змії завтовшки два метри. Вісі, довкола яких звивалися котушки, зовсім трохи відхилялися від прямих ліній, ніби марсіанські суднобудівники, навіть суворо обмежені призначенням стикувальної станції, не могли втриматися від органічних красивостей. Опускати крізь дедалі щільнішу атмосферу, щільність якої підтримував якийсь механізм у ступінчастих стінах, судно, що стикувалося, було цілком безпечно, але від одного погляду навсібіч усе одно починало здаватися, ніби це — спуск у черево якоїсь сплячої істоти.

Марення.

Я відчував, як воно злегка торкалося згори мого поля зору, м’яко посмоктувало мої очі та роздувало щось у мене в лобі. Це трохи скидалося на дешеві віртуальності, які траплялися в аркадах у моєму дитинстві, ті, де конструкт не дозволяє персонажеві підняти погляд над горизонталлю більш ніж на кілька градусів, навіть якщо туди вів наступний етап гри. Тут я відчував те саме — натяк на тупий біль за очима від постійних спроб побачити, що ж там угорі. Усвідомлення наявності вгорі простору, на який постійно хочеться поглянути.

Через вигнутість блискучих поверхонь довкола нас усе це здавалося якимось похилим, виникало неясне відчуття, ніби ми ось-ось повалимося набік — ба більше, можливо, в цьому до болю чужому середовищі найкраще саме перекинутися й лягти. Ніби вся ця абсурдна конструкція тонка, наче яєчна шкаралупа, і готова розтріскатися від будь-якої помилки, з легкістю виплюнувши нас у вакуум.

Марення.

До нього краще звикнути.

Приміщення не було порожнім. По краях рівної підлоги маячили кістляві конструкції з чогось схожого на риштування. Я згадав голознімки з завантаження, яке відсканував у дитинстві, — зображення марсіянських насістів, на які посадили віртуально згенерованих марсіян. Тут насісти були порожніми, і через це кожна конструкція здавалася моторошно висхлою; дискомфорт, що насувався до мене ззаду, від цього аж ніяк не зник.

— Вони були складені, — пробурмотіла Вардані, пильно дивлячись угору. Вона явно спантеличилася.

Внизу, де стіна бульбашки тільки починала вигинатися, під (судячи з усього) прибраними насістами стояли машини, про призначення яких я навіть не здогадувався. Здебільшого вони здавалися колючими та агресивними, але коли археологістка проминула одну з них, трохи її зачепивши, машина лиш забурмотіла й ображено ворухнула деякими колючками.

Забряжчав пластик, швидко посилилося якесь вищання: в кожній парі рук у пустотілому дзвоні приміщення з’явилася зброя.

— Ох, ради Бога, — Вардані ледве озирнулася на нас. — Та розслабтеся вже. Воно спить. Це машина.

Я підняв «Калашникових» і знизав плечима. Депре на протилежному боці приміщення перехопив мій погляд і всміхнувся.

— Машина для чого? — поцікавився Генд.

Тут археологістка таки озирнулася.

— Не знаю, — втомлено сказала вона. — Дайте мені пару днів і повністю обладнану команду лаборантів — і я, може, вам скажу. Зараз же я можу сказати одне: воно спить.

Суджіяді підійшов ще на пару кроків, так і не опустивши «Сонцеструма».

— Звідки ви знаєте?

— Якби воно не спало, ми б уже з ним взаємодіяли, повірте мені. До того ж, ви уявляєте собі, щоб істота з метровими криловими шпорами на плечах ставила активну машину так близько до вигнутої стіни? Кажу ж вам: тут усе вимкнене й запаковане.

— Пані Вардані, судячи з усього, має рацію, — промовила Сунь, піднявши обстежувальну установку Нухановича на передпліччі й розвернувшись. — У стінах можна виявити певні схеми, але вони здебільшого неактивні.

— Усім цим має щось керувати, — Амелі Вонґсават, засунувши руки в кишені, стояла й дивилася, піднявши очі, на середину приміщення, де віяли протяги. — У нас є придатне для дихання повітря. Дещо розріджене, зате тепле. Якщо вже на те пішло, то тут має бути якесь опалення.

— Системи опіки, — Таня Вардані, здавалося, втратила інтерес до машин і побрела назад до групи. — Вони були і в безлічі міст у глибинах Марса та Землі Нкруми.

— І вони збереглися дотепер?

Суджіяді явно не радів.

Вардані зітхнула й різко тицьнула великим пальцем на вхід до стикувального модуля.

— Це не чаклунство, капітане. Така сама система зараз керує за нас «Наґіні». Якщо ми всі загинемо, вона