Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— Так? ми завжди робимо на цьому озері, коли потрапляємо в скрутне становище,— чемно заперечив йому Джаспер.— Може, якби нас краще вчили, ми б могли щось краще придумати.

— Звичайно, могли б! Ні, ні, мене ніхто не підіб’є на такий гріх супроти того, чого мене навчили. Та я не смітиму людям на очі показатися на Сенді-Гукові[108], якщо втну отаку дурницю. Навіть Слідопит і той більше тямить у морському ділі, тож і не дасть такої поради, як оце я почув. Що ж, Прісна Водо, можеш собі повертати назад, звідки прийшов.

Джаспер мовчки вклонився й пішов, і коли він уже спускався по трапу, всі присутні звернули увагу на те, як він на мить затримався й ще раз тривожно обвів поглядом видноколо з підвітряного боку та гористу землю за вітром і тільки тоді, вкрай засмучений і занепокоєний, спустився вниз.

РОЗДІЛ XVII

Вперто виверти старі ялозив,

То сплітав нові усім на подив;

Перечив би усьому до цих пір,

Та тільки нагла смерть спинила спір.

Каупер

Солдатку нудило від хитавиці, тож Мейбл Дангем перебувала в кормовій каюті, де її одну й застав Джаспер, якому сержант милостиво дозволив зайняти своє попереднє місце. Ми приписали б нашій героїні більш ніж треба наївності, коли б сказали, ніби в її душу після арешту Джаспера не закралися ніякі підозри; але ми були б і не справедливі до її гарячих почуттів та щирого серця, якби не сказали, що ці підозри були неглибокі й скороминущі. Тому, коли він сів поруч неї, глибоко зажурений розпачливим становищем їхнього судна, всі її сумніви тієї ж миті зникли, і вона побачила в Джасперові тільки ображену до глибини душі людину.

— Чи не занадто все це гнітить вас, Джаспере? — промовила вона, піддавшись чи то душевному пориванню, чи то забутливості, які мимохіть видають дівчат, охоплених сильними почуттями.— Жодна людина, яка вас хоч трохи знає, не може повірити і не вірить у вашу провину. Слідопит каже, що своїм життям ручається за вас.

— То виходить, що ви, Мейбл,— промовив схвильовано юнак, і в очах його блиснули сльози,— виходить, ви не вважаєте мене, як ваш батько, зрадником?

— Мій батечко — солдат і змушений чинити, як йому велить військовий обов’язок. Його ж дочка може і буде думати про вас тільки те, що вона повинна думати про людину, котра їй зробила стільки добра.

— Мейбл, я не вмію розмовляти з такими освіченими дівчатами, як ви... і не звик, розмовляючи з будь-ким, ділитися усім, що в мене на душі. У мене не було сестри, а мати моя померла, коли я був ще зовсім маленький, тож я навіть не знаю, чи взагалі приємно дівчині те, що я маю сказати...

Мейбл віддала б усе на світі, аби тільки довідатися, що то Джаспер хоче такого їй сказати, від чого йому аж дух перехоплювало, та підсвідоме почуття притаманної жінкам сором’язливості взяло гору над дівочою цікавістю, і вона стала мовчки ждати, доки він сам це скаже.

— Я хочу сказати,— продовжував хлопець, затинаючись і, здавалося, ще більше ніяковіючи,— я хочу сказати, що навіть не тямлю, як триматися з дівчиною таких манер і поглядів, як ви, і тому вам доведеться багато про що здогадуватися самій.

Мейбл була досить здогадлива, щоб зрозуміти все, але є такі речі й такі почуття, про котрі дівчина воліє почути від хлопця першою, а вже потім признаватися йому у своїх нахилах. Вона якось підсвідомо здогадувалася, що саме щось таке й крилося в Джасперових натяках, тому з властивою жінкам тактовністю вирішила змінити тему розмови, яка обох їх поставила у незручне становище.

— Скажіть мені лише одне, Джаспере, і я буду цілком вдоволена,— промовила вона твердо, аби показати, що впевнена не лише в собі, але і в своєму співбесідникові,— правда ж, ота жорстока підозра, якою ви так караєтеся, не має жодних підстав?

— Ніякогісіньких, Мейбл,— відповів Джаспер, дивлячись їй у великі блакитні очі з такою щирістю, яка, мабуть, похитнула б і найбільшу недовіру.— Тим-то я і сподіваюся на виправдання, що не винен!

— Я знала це... я могла заприсягтися в цьому! — гаряче вигукнула дівчина.— Але не можна докоряти і моєму батечкові: він тут не винен; тож киньте ви тривожитися цим, Джаспере!

— Зараз, коли над усіма нависло набагато більше лихо, мені вже, можна сказати, не до того.

— Та невже, Джаспере!?

— Я вас зовсім не хочу лякати, Мейбл, але якби тільки можна було якось переконати вашого дядечка, що далі так керувати «Вітрогоном» неприпустимо... А втім, він набагато: старший і досвідченіший за мене, то, може, йому й треба покладатися більше на свій розум, ніж на мій...

— То ви вважаєте, що тендерові загрожує небезпека? — стривожено запитала Мейбл.

— Боюся, що так... Принаймні всі ми, хто знає це озеро, вважаємо, що тендер у великій небезпеці... А втім, може, у старих солоноводих мореплавців є якісь свої способи рятування судна

— Джаспере, всі переконані, що краще за вас ніхто не здатний вести «Вітрогона». Ви знаєте і озеро, й тендер... і кому, як не вам, найкраще судити про наше становище.

— Хтозна, може, боячись за вас, я став боягузливіший, ніж звичайно, але, якщо казати відверто, тендера зараз можна врятувати від неминучої загибелі, яка йому ось через години дві, від сили — три загрожує, тільки одним-єдиним способом. На жаль, запропонований мною спосіб ваш дядечко з презирством відкинув. Зрештою, може, я й справді нічого не тямлю, бо Онтаріо, як він каже,— усього-на-всього прісновода сажавка.

— Яке це має значення, що він там каже про Онтаріо. Ви краще подумайте про мого рідного батечка, Джаспере! Подумайте про себе, про всіх цих людей, чиє життя залежить зараз від одного вашого слова.

— Я думаю про вас, Мейбл, а це більше, набагато більше, ніж усе взяте разом! — з глибоким хвилюванням відповів юнак, і його щирий погляд потвердив, це краще, мабуть, за будь-які слова.

Серце Мейбл аж тьохнуло в грудях, і усмішка щирої вдячності осяяла її зарум’яніле личко. Проте час був тривожний, а становище таке небезпечне, що поринати в райдужні мрії було ніколи. Тому вона, вже її не приховуючи від хлопця радісного збудження в