Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

слово для мене. Я не сягаю так далеко. Мене цікавить її здоров’я, здоров’я насамперед». Для нього це професійне питання. «Тут ідеться не про героїзм. Ідеться про порядність». Така й мораль Антуана Тібо у романі Роже Мартен дю Гара і, як я переконаний, моя. Робити все, що ти можеш і що слід робити там, куди тебе закине випадок. Чому? Без будь-яких підстав. Щоб бути в злагоді з самим собою.

Є ще й Жак Тарру. Він чужинець в Орані: митець, який веде щось на зразок щоденника, де записує оповідання Р’є, доповнюючи їх художніми деталями. Тарру пропонує Р’є свою допомогу у боротьбі з епідемією — організацію санітарних груп. Лікар пояснює небезпеку, які йому загрожуватиме, і запитує, чому він згоден на це. У діалозі між лікарем і Тарру ми вгадуємо діалог Камю з самим собою. Тарру, інтелігент, почуває невиразне бажання діяти як святий, будучи невіруючим. Р’є, людина з народу за своїм походженням, почуває це підсвідоме братерство бідняків, які допомагають один одному діями, а не словами. У Камю співіснують Тарру і Р’є, бажання бути святим, хоч безбожником, і водночас прагнення робити свою буденну справу.

«Чума» — книжка гуманіста, який не може погодитись з несправедливістю всесвіту. У споконвічному мовчанні цих безкраїх просторів, мовчанні, яке переривають лише крики жертв, людина повинна триматися за людину, можливо завдяки героїзму, можливо через святість, але завжди виходячи з найпростіших почуттів — любові, дружби, солідарності. Остання, втім, само собою зрозуміла в часи небезпеки. Усе це зникає знов, коли чума відступає. Епідемія затихає, карантин знято, місто відкривається, і люди забувають про все. Після чуми, яка була великою війною, справжні герої повернулися, стали знов людьми зі своїми слабостями. Тіла пережили під час чуми душі.

Отже, після «Чуми» почуття людської солідарності зайнялося для Камю, як зоря над світом мерців. У «Падінні», наступному романі, навпаки, здається, що остання надія зникає. «Ми не можемо визнати невинність жодної людини, в той час як можемо незаперечно твердити про винуватість усіх». Іншими словами, ми знаходимо у нашій свідомості — свідомості порядної людини — досить переконливих причин, щоб повірити у здатність її на всі можливі злочини. Знову йдеться про філософський роман.

Але у диптиху Камю є й друга частина; це «Бунтуюча людина». «Я вірю, що ні у що не вірю, — говорить Бунтуюча людина, — але не можу сумніватися у тому, що протестую». Бунтуюча людина — це людина, яка говорить «ні», але вона не може сказати «ні» існуючому, не сказавши «так» чомусь іншому. Чому ж вона говорить «так»? Кінець книжки звучить мужньо. Камю не зрікається бунту, не зневажає дію. Але над усе він ставить почуття міри. «Наша роздерта Європа потребує не нетерпимості, а праці і взаєморозуміння». «Справжня щедрість щодо майбуття полягає в тому, щоб віддати усе сучасності».

Тут, сьогодні, негайно — ось де треба працювати. Це буде важко. З несправедливістю ніколи не покінчити, але людина завжди повставатиме проти неї. Це Диявол каже нам: Eritis sicut dei (Ви будете як боги)[290]. Щоб стати людиною сьогодні, слід відмовитись бути богом. Камю не повторює слів Вольтера: «Треба обробляти свій сад». Він, скоріше, пропонує, на мою думку, допомагати приниженим обробляти їхній сад. «Митець, справді ангажований, — це той, хто, не відмовляючись битися, відмовляється ставати до лав регулярної армії; я хочу сказати — вільний стрілець». Таким є останнє втілення Камю, і не слід забувати, що з усіх учасників боротьби вільний стрілець найвразливіший.

П’єси

Камю говорив в одному інтерв’ю, що «Бунтуюча людина» скоріше визнання, його роздуми, ніж доктрина. Він хоче, щоб його судили не на підставі однієї окремої книжки, а всієї його творчості, де кожний твір постав у світлі іншого. Перед нами автор, який не втомлюється запитувати себе, чим є людське існування, і відповіді якого, змінюючи одна одну, варіюються залежно від набутого досвіду. Ми знаходимо цю двозначність і у його п’єсах, бо досвід ніколи не дає чіткої і цілком певної відповіді.

Роберт де Люппе поділяє драматичну творчість Камю на дві групи п’єс: театр абсурду і театр бунтуючий. Це відповідь тому, що я сам говорив про два полюси його думки. «Калігула» — це п’єса, де абсурдна людина постає у чистому вигляді. Хакслі[291] свого часу писав: щоб судити про людину, треба собі уявити, ким би вона була, коли б доля зробила її римським імператором. Камю-імператор був би Марком Аврелієм, Калігула був Калігулою.

У п’єсі Камю Калігула усвідомлює абсурдність світу внаслідок смерті Друзілли, його сестри, яку він безумно кохав. Раптом він осягнув істину «надзвичайно просту і ясну, трохи безглузду, але таку, що важко пережити».

Що ж це за істина? — Люди вмирають і не є щасливими. Даремно доводили йому друзі, що всі люди живуть, знаючи цю істину, Калігула відповідає, що це брехня. Люди живуть у брехні. Він їм відкриє очі. «Сьогодні і на всі наступні часи моя свобода не знатиме меж». Коли свобода імператора не знає меж, жорстокість і несправедливість стають необмеженими. Чи божевільний Калігула? Ні. Він у полоні логічного марення. Він хоче діяти на всю потужність свого розуму, але, людина абсурдна, він бажає знищити усі традиційні цінності. Коли б він міг, Калігула зруйнував би цей світ, абсурдність якого його обурює. Не будучи господом богом, він принаймні знищуватиме людей, усе, що вони поважали, усе, що любили.

Найстрашніше те, що вони схилятимуться перед ним, патриції віддадуть йому своїх дружин, що вони складатимуть поеми на його честь. Щось від фарсу є у цій драмі. Хіба Муссоліні не примушував своїх міністрів бігати і стрибати крізь палаючі обручі? Хіба Гітлер, зневаживши всі закони, божі і людські, не намагався сховатися під руїнами світу? «Калігула» — це не історія божевільного. Це, на превеликий жаль, хроніка нашої епохи. Навіть не така страшна, як наші часи. Гітлер ніколи не підіймався над своєю ненавистю. Калігула попри свої злочинства продовжує пошуки справедливішого життя. Він знає, що і він винний. «Але хто наважиться засудити мене у цьому світі, де ніхто не безневинний?» Він потягнувся до любові, до Друзілли, потім до нездійсненного. «Я обрав невірний шлях. Я не досяг нічого. Моя свобода — пусте».

Написана 1938 року, поставлена на сцені 1944, ця п’єса мала заслужений успіх. Актор, режисер, автор, Камю був одним з визначних діячів театру. Він наділений великим даром — почуттям сцени. Ритм, знайдений вже у першій сцені, триває протягом усієї п’єси, і дія розгортається чисто — голки не