Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

зателефонувала в кабінет лікаря повідомити, що Артур лежить на землі й не може дихати, й просить покликати Ієна. Він не знав чому – може, Артур дійсно так захотів – але хай з якої причини, він був їй вдячний, бо це примусило його нарешті відновити стосунки з Артуром і дало йому змогу в якийсь, хай незначущий, спосіб загладити провину.

Однак і досі, дивлячись на Лору, він бачив події того дня, і знав, що й вона теж. Їм нікуди від цього не подітися. Якщо він сідав погомоніти з Артуром, вона приносила їм чай, але сама ніколи з ними не залишалася. Перш ніж піти, Ієн заходив на кухню повідомити її, як Артур, а тоді йшов. Таким було їхнє спілкування, дотепер.

Лора дивилася кудись в нікуди, через кухню, ні на чому не зосереджуючись; він розглядав її, дивився на неї як слід уперше за багато років. На його думку, вона й тепер була гарна, але її обличчя стало худе й укрите зморшками, а волосся вицвіло до якогось сірого кольору. Можливо, вона ніколи й не була така вродлива, якою він її уявляв. Він приклав до неї цей абсурдний образ жіночності й вимагав, щоб вона жила відповідно до нього, а коли їй це не вдалося – коли їй це не вдалося, якою печальною стала розплата.

Вона повернулася до нього, й він злякався, що вона відчула його погляд і здогадалася, про що він думає, але вона мовила:

– Я хочу дещо сказати, Ієне.

Він кивнув, готуючи себе до того, що міг почути.

– Я хочу, щоб ти знав, зараз, доки Артур іще з нами, що я його любила. І що я любила його тоді.

Він був ошелешений. Він очікував почути зовсім не це, очікував, що вона скаже йому, як сильно й досі його звинувачує.

Вона продовжила, голосом нетвердим, але рішучим:

– Ти сам сказав, що тоді бачив усе чорно-білим. Так бачать молоді люди. Тож, напевно, припустив, що я його не любила. Що не могла.

Він пригадав Джейкову руку, яка підняла її підборіддя. Її долоні в нього на грудях. Так, він справді припустив, що вона не любила Артура.

– Після похорону, коли Джейк нарешті зібрався їхати, Артур запитав мене, чи не хочу я поїхати з ним. Я сказала «ні». Він запитав, чи я певна. – Її лице раптом запаленіло. – Це питання, Ієне! Це питання! Чи була я певна! Після смерті Картера це питання стало другою за тяжкістю річчю, з якою мені довелося жити. Те, що він мав його поставити.

Ієн уявив цю сцену так чітко, наче сам був при ній присутній. Артур стоїть напроти неї, опустивши порожні руки вздовж тіла, відчайдушно прагнучи не сумніватися в ній. Віддаючи перевагу, щоб вона поїхала геть, а не лишилася без певності. Нездатний витримати думку про нові сумніви, новий обман.

Ієн теж мав питання, питання, яке ніколи не міг поставити, питання, яке після Картерової смерті стало другою за тяжкістю річчю, з якою йому довелося жити. Воно було таке: чи спала вона з Джейком того літа? Бо якщо ні, якщо між ними сталася тільки та сцена, яку він застав, тоді наскільки побільшає його провина? Він пригадував Джейка таким, яким він був на судовому засіданні: обличчя мертвотно-бліде, дивиться просто поперед себе, ні з ким не ззирається; саме тоді, коли він побачив, у якому стані був Джейк, йому стало зрозуміло, у раптовому, разючому моменті ясності, що Картер був Джейків син. Вердиктом стала смерть унаслідок нещасливого випадку, але від цього зовсім не полегшало.

Він знову повернувся думками до Лори й сказав:

– Що ти йому відповіла?

– Відповіла, що певна, – мовила Лора, її лице й досі паленіло від болючості спогаду. – Сказала, що хочу лишитися з ним. Сказала, що не любила Джейка, а любила його. Так і було, так і було багато років. Я знала, яким чоловіком був Джейк – як мені було не знати? І знала, що Артур вартував десятьох таких, як він. Здається, я знала це завжди.

Вона підняла руки, розчепіривши пальці, наче намагалася за щось втриматися чи щось збагнути.

– Я не знаю, як це пояснити, Ієне. Щось таке було в Джейкові… яскравість емоцій, напевно. Пам’ятаю, як він уперше до мене заговорив, це відчуття того, що він виділив мене – мене, в цілому білому світі! Я вважала його найцікавішою, найдивовижнішою людиною у своєму житті. Я була дуже юна і, певна річ, закохалася в нього, і не бачила, що, крім цього, в нього майже нічого більше не було.

Вона на мить змовкла й глянула на свої руки. А тоді знову перевела погляд на Ієна й сказала:

– Що неймовірно, так це те, Ієне, що коли він повернувся, через стільки років, і досі мав це в собі. Хай що це було. Ту… іскру. Я не любила його – власне, на той час я його мало не ненавиділа – і точно знала, який він. Та все ж, він і досі це мав.

Слухаючи її, бачачи її сум’яття, її гостру потребу пояснити, Ієн раптом зловив себе на тому, що думає про свою матір. Він питав себе, чи вона коли-небудь пошкодувала про скоєне. З плином років він став краще її розуміти, але пробачити не зміг. Боявся, що це свідчило про те, що він має немилосердну душу.

– Якби тільки… – мовила Лора, її голос знову втратив рішучість. – Якби тільки я знала, що він мені повірив.

– Артур?

– Так. Якби тільки я знала точно, що він повірив мені, коли я сказала, що люблю його. І що він і досі мені вірить. Я не можу припинити про це думати. Сподіваюся, що він мені вірить. Напевно, став вірити, з плином років. Я казала йому про це, багато разів. Але після того, що сталося… може, він не вірить. Мене це так хвилює тепер, коли він близько до кінця.

– Він вірить, – сказав Ієн. Принаймні на це одне питання він мав відповідь. – Він тобі вірить.

Вона натужно йому всміхнулася.

– З твого боку дуже люб’язно так сказати, Ієне, але ти не мусиш. Я не… ти не маєш нічого казати.

– Це правда, – наполіг він. Її усмішка примусила його почуватися знову шістнадцятилітнім, шістнадцятилітнім і дурним.

Настала тиша. Він розглядав її обличчя.

– Це правда, Лоро. Я це знаю, бо, попри… попри все, він не нещасний чоловік. Останніми днями я провів з ним досить часу, щоб про це знати.

Вона вглядалася в його лице.