Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Здалеку почувся тупіт ніг і гучні бадьорі вигуки. То поверталися з полювання воїни Ганкаура.

Олесь підвів голову й побачив, як розірвалось плетиво ліан і на галявину вийшло кілька індіацїв. Це були невисокі на зріст люди, похмурі, з обличчями, розмальованими червоними й чорними смугами. Вони несли на довгій палиці забитого мурахоїда.

Поклавши серед галявини здобич, воїни наблизились до бранців і почали радитись. Вони, певно, не знали, що їм робити з полоненими. В їхніх грудях не було злості.

Ранкова прохолода, в якій ще не зняла шаленого танцю очманіла від спеки мошка, настроювала їх зовсім на мирний лад.

Один із них присів навпопічки й помацав на руці Олеся компас. Він сказав щось своїм товаришам, і ті заговорили між собою швидко, навперебій. Здавалось, вони сперечалися, чи варто вести з собою полонених, чи, може…

Від страшної здогадки в Олеся потьмарився розум.

— Не вбивайте нас… не вбивайте!.. — натужно закричав він.

Але індіяни, не розуміючи іспанської мови, тільки здивовано перезирнулися.

В цю мить до них швидкою ходою наблизився ще один воїн племені апіака. Він був зовсім юний, але поводився владно і навіть зухвало. Олесь одразу впізнав свого визволителя сина Ганкаура Саук’ято. Це було щастя, це був рятунок. Одначе Саук’ято ніби не впізнав Олеся.

Тоді Олесь, забуваючи всі страхи, вигукнув:

— Саук’ято! Невже ти не впізнаєш мене? Ти дав мені амулет і потім врятував мене з рук безжального Фернандо. Ти наказав убити Фернандо за те, що він образив тебе… Згадай, Саук’ято. Згадай…

— Я все пам’ятаю, — сказав Саук’ято. — Чому ти тут? Хто привів тебе в наші землі? Оцей арекуна? — кивнув він на Тумаяуа.

— Так, ми прийшли з ним разом. Він теж мій брат, і ми всі брати. Чи ти хочеш, щоб Курукіра покарав нас усіх за зраду? Курукіра не любить зрадників. Курукіра любить чесність і вірність.

Апіака стояли тісним колом навкруг бранців і Саук’ято, їхня іспанська балачка була незрозуміла, але вони чули, як називалося ім’я злого духа Курукіра, і це наганяло на них страх.

— Тумаяуа ніколи не був моїм братом, він — арекуна, — промовив холодно, але вже трохи відтаюючи, син Ганкаура. — Але якщо він твій брат, то, мабуть… він і мій брат…

— Авжеж, ми всі брати! — вигукнув радісно Олесь. — Розв’яжи мене, Саук’ято. Розв’яжи мого брата Тумаяуа.

Але син Ганкаура враз спохмурнів. Очі його потемніли. І він ступив крок назад. Він не міг виконати Олесевого прохання, бо це суперечило правилам племені. Жодний бранець ще не з’являвся до них у селище з незв’язами руками.

Саук’ято наказав вирушати в дорогу.

Олесеві й Тумаяура розв’язали ноги. Воїни оточили їх, і невеличкий загін попрямував ледь помітною стежкою.

Ліс порідшав. Процесія вийшла на горбисту місцевість, вкриту густим чагарником. Де-не-де проблискували болітця. З каламутної води виринали потворні зміїні голови. Часом драгва перетинала дорогу. Тоді індіяни рубали дерева й перекидали їх з одного берега на інший. Полонені, яким доводилось переходити по таких хистких містках із зв’язаними руками, кожної миті могли оступитися й попасти прямо в гадюче гніздо.

Опівдні загін прибув у селище. Дві величезні хижі, що зовні скидалися на клуні, виглядали з-поміж молодих кущів. У цих халупах мешкали люди апіака.

Олесь ледве пересував ноги. Він ішов, опустивши голову, і спрагло облизував губи. Йому нестерпно хотілося пити. Саук’ято не звертав на нього ніякої уваги. Молоді воїни, що йшли з луками праворуч і ліворуч од полонених, теж тримались замкнуто й насторожено.

Підвівши бранців до однієї з хиж, воїни розійшлися хто куди. Олесь зацікавлено роздивлявся навколо себе. Страх у його серці зник.

Мозок працював напружено: чи не можна втекти?

Хлопець спробував звільнитися від пут, які вп’ялися йому в тіло. Ворушачи повільно плечима, він усе нижче й нижче зсовував вірьовки. Те ж саме робив і Тумаяуа, скоса позираючи довкола, щоб не засипатись.

— Чому вони нас не стережуть? — тихо спитав у свого друга Олесь.

— Ще ніхто не тікав із селища апіака, — сумно відповів індіянин. — Їхні воїни бігають, як олені. У них стріли змащені отрутою кураре.

— Тоді навіщо ми розв’язуємо вірьовки?

— Я хочу вмерти в лісі, а не в цьому проклятому селищі. Може, добрі духи допоможуть мені.

Олесь із жалем подивився на Тумаяуа. На мить він забув про свою власну долю.

Хлопець ліг на бік, відчуваючи, як на нього навалюється утома й байдужість. Все одно не втекти йому звідси. Зрештою, яка різниця — вмерти в селищі чи на глухих стежках сельви? І чому неодмінно вмерти? Як це вмерти? Думка про смерть була для Олеся незвичною, чужою. Онде похитуються високі пальми, пустують біля самого лісу діти, сива бабуся сидить біля входу і ритмічно товче щось у горщику. І все це він бачить. І буде бачити. І ніколи ніщо не зміниться.

Його роздуми обірвав Тумаяуа:

— Білий браті Швидше! Бачиш, які довгі тіні на землі? Скоро повернеться вождь апіака і принесе із собою смерть.

Олесь припав до землі й, не роздумуючи, поплазував за своїм другом. У цю мить з-за кущів вийшов гурт індіян.

— Вернись! — злякано зашепотів Олесь.

У натовпі темношкірих він побачив Ганкаура і одразу вгадав у ньому вождя.

Тумаяуа завмер на місці. Один вигляд Ганкаура вбив у ньому всі надії на життя.

Індіяни, мабуть, розповідали касіку про вдале полювання. Кілька воїнів намагалися показати йому свою мисливську вправність. Вони замахувались списами, ніби цілились у невидимого звіра, хапались руками за луки, припадали до землі. Все це супроводжувалось голосними вигуками. Перед вождем відбувався