Читати книгу - "Вийди і візьми"

— Іногда краще зразу подохнути.

— Якщо лягавого шльопнув, зашибуть. Живим звідси не вийдеш.

— По ньому не скажеш, но вляпався, видно, по самі вуха. Так і будеш лежати? Тут наш проход до параші, твій, кстаті, тоже.

Сергій спробував поворухнутися, тіло було незрушним, не підвладним йому згустком, що мовби прикипів до підлоги.

— Ти ось давай, полізай наверх, там найтепліше і койка свободна — твоя, братухо. Безплатно, для друзів — усе. Еее, та ти, бля, й не шевелишся. Ти хоть нас чуєш?

Сергій кивнув, одначе то було лише оманливе відчуття, не підкріплене ні найменшим порухом. Силуети то виразнішали, то знову розпливалися: люди схильці над ним, роздивляючись, наче екзотичну комаху, койки, що дерлися під стелю, нагадуючи щаблі непомірно перебільшеної драбини, до ладу його спотвореному сприйняттю, — десь там тепер його місце, недосяжніше, ніж Говерла, на яку спинався разом з батьком і матір’ю один-єдиний раз у житті, а потім класом збиралися відсвяткувати закінчення школи, як дорослі, з наметами і шампанським, тільки нічого з того не вийшло. Як нічого не вийшло з його життя і з життя його батьків і з їхніх стосунків, між якими, вганяючись глибше і глибше, стримів клин.

— Слиш, звільни гостю місце, поки оклигає і почуствує себе жильцем… І вообще шо-небудь почуствує.

Кілька пар рук узяли те, що було ним і якимось чином із ним пов’язане — відчуттям болю, пекучими нитками, завдяки яким частини, що наче розпалися, тримались купи. І як вкладали його на ліжко, Сергія вдруге пронизала блискавка. І побачив два силуети, які тримались за руки, — хлопця і дівчини, що, стоячи до нього спиною, повільно оберталися…

— Ти шо це надумав?

І потім:

— Тільки не тепер, не тут, чуєш?

І:

— Куди ж це ти, мать твою, спішиш?!

Несамовитий грюкіт, що рознесе зараз двері, і голос, який щойно термосив його:

— Врача! У медчасть!..

…Йому знову три з половиною рочки, він на стільчику з вигненою спинкою, в якій тесля залишив прогалину-пташку, напроти нього на такому самому стільчику Ярко, приятель, через що їх безперервно розсаджують. Між ними столик, посередині вазочка з квіткою, перед кожним із них тарілка з кашею. Йому подобається, як Ярко сміється, він і собі заходиться, ставить вазочку на голову і назад на стіл, відтак бере квітку і встромляє в теплувате місиво. Тарілка нагадує зрізану верхівку планети, над опуклістю якої спинається стеблина, тримаючи вкритий торочками білих пелюсток келих. Потім квітка знов у вазочці, лише їжа розкидом по підлозі…

Відходив повільно, від потилиці до кінчиків пальців на руках і ногах одне суцільне ниття, що озивалося до нього таким-от чином і голосом, одначе то знову було його тіло, до якого він уже не був безпорадним додатком, але й ще ніяк не повноправним господарем. Правиця не рухалася, наче причавлена брилою, то легшою, невагомішою здавалася ліва рука, проте й вона тільки в лежанні: скоро хотів її підвести, як робилася важкою; облишав спроби і так лежав, втуплений у прогнуте дно вищого ліжка, мов у човен зісподу.

— Наче на кораблі… — прошепотіли, ледь рухаючись, вуста, тоді як сам він і далі лежав колодою.

— Він говорить!

Вони позіскакували зі своїх місць й обступили його.

— Говори.

— Наче на кораблі… — повторили його потріскані, на яких закипіла кров, губи.

— Ти хто?

— Як тебе звати?

Краєм мислення збагнув, що вони хочуть, не знаючи, як підступитися — не до нього, а до тієї фрази, прямого звучання якої уникали, як дідько ладану. І все-таки вони запитали його ім’я швидше, ніж слідчий. Прізвище і по батькові їх не обходило. Коли промовляв, було так, наче ім’я існувало самостійною величиною, що верталась до нього з далекого Всесвіту, як він сам — до себе.

Їх цікавила його історія, у них виникли чималі труднощі, куди його прилаштувати, тож вони довго й терпляче чекали, доки він очуняє, так що здавалося, що мерця в камері, на якого мав усі шанси перетворитись і вже перетворювався, навіть був якийсь час, одну або дві чи, мо’, й більше митей, боялися. З безживного тіла годі щось витрусити — труп не розповість ні історії, ні легенди, і вже навіть не так тому, що на них повісять це вбивство, не кажучи про звичайний, людський страх їх, яким, либонь, доводилось убивати й за це вони зараз сидять, чекаючи на, може й не перший у своєму житті, вирок.

Жодного сумніву, що це вбивство, не було й не могло бути — розтягнене в часі, повільне і недовершене, бо цей лантух з одутлої неповороткої плоті не погодився з тим, що з ним учинили, наче поклав раптом самотужки вирішувати, скільки топтати ряст. Й ось вони, підозрювані — кожний у чомусь, а всі гамузом у тому, що не впоралися з життям на волі, були свідками, як недобиток вертався до тями і до життя, рухався і намагався підняти руку, й вони підтягли та оперли його тіло, так що напівсидів, напів же продовжував лежати. Чекали, затамувавши подих, одначе того разу він не зміг їм більше нічого оповісти понад своє ім’я.

Їхні обличчя виражали розчарування, а йому самому здавалося, що доп’яв неабиякого подвигу, одним зусиллям вибравшись із провалля — під ногами ще не було тверді, але щось у ньому вже міцно вчепилося за виступ; оце й було воно: жадоба, сильніша за смерть і за нього самого.

Як міг пересуватися, тримаючись за кутник і за стіну, наче знову робив свої перші в житті кроки, коли пройдений метр здавався милею, його було взято на допит. Оскільки йти міг лише вкрай повільно, його поволокли під руки довгим пітьмавим коридором, перегородженим у кінці грубими металевими ґратами, в яких відчинилися такі самі металеві двері, як у вольєрах звіринців, пропускаючи його