Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Слідом за Альвеца Коімбра, Ібн-Хаміс та інші работоргівці, араби й метиси, запевнили у своїй відданості могутнього володаря Казонде.

«Мархаба!» — казали королеві араби, прикладаючи руку до чола, до губ і серця. «Мархаба» мовою жителів Центральної Африки значить «добро подарувати». Метиси з Уджіджі ляскали в долоні та вклонялися низько до землі. Деякі змащували обличчя брудом і плазували перед своїм мерзенним володарем.

Проте Муані-Лунга навіть оком не накидав на раболіпних підлесників. Він проходив повз них непевною ходою, широко розставляючи ноги, ніби земля хиталася під ним. Так він обійшов усю площу, оглядаючи виведених на продаж рабів. У той час як работоргівці боялися, аби королеві не закортіло оголосити своєю власністю якогось із невільників, останні не менше побоювалися потрапити під владу цієї безжальної тварини.

Негоро ані на крок не відходив від Альвеца. Разом із ним він представився королеві. Вони розмовляли на тубільному наріччі, якщо можна назвати бесідою розмову, в якій одна сторона п’яна й лише мугикає чи то видає якісь вигуки. Мова Муані-Лунга стала зрозумілою лише тоді, коли він попросив свого друга Альвеца поповнити запас горілки, вичерпаний останніми випивками.

— Король Лунга — бажаний гість на ринку в Казонде! — вигукнув Альвеца.

— Пити хочу! — відповів монарх.

— Король отримає свою частку від прибутків ярмарку, — додав Альвеца.

— Пити! — бубонів про своє Муані-Лунга.

— Мій друг Негоро щасливий бачити короля Казонде після тривалої розлуки.

— Пити! — рикав п’яниця, від якого так і тхнуло огидним спиртовим перегаром.

— Чи не завгодно королеві скуштувати помбе або меду? — лукаво запитав работоргівець, який чудово знав, чого домагається Муані-Лунга.

— Ні, ні!.. — закричав король. — Вогняної води! За кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Альвецу…

— По краплі крові білої людини! — підказав Негоро, зробивши Альвецу знак, на який той відповів стверджувальним кивком голови.

— Кров білої людини? Убити білого? — перепитав Муані-Лунга.

Дикі інстинкти його відразу ожили від цієї пропозиції.

— Білий убив одного з агентів Альвеца, — продовжував португалець.

— Так, він убив Герріса, — підхопив Альвеца. — Ми маємо помститися.

— Тоді треба послати його до короля Массонго, у верхів’я Заїра. Воїни племені ассуа розріжуть його на шматочки і з’їдять заживо. Вони ще добре знають смак людського м’яса, — вигукнув Муані-Лунга.

Массонго й справді був цариком племені людожерів. У нетрях Центральної Африки ще зберігався звичай людожерства. Лівінгстон у своїх записах відзначає, що плем’я ман’єма, що заселяє береги Луалаби, з’їдає не лише ворогів, убитих на війні, але й купує рабів собі на обід, заявляючи, що «людське м’ясо ледь солонувате й вимагає зовсім трохи приправи». Камерон також зіштовхнувся із племенем людожерів — менне бугга, які для вживання в їжу по кілька днів вимочують у проточній воді трупи вбитих, а Стенлі спостерігав випадок людожерства серед мешканців Нукуса. Словом, звичай цей досить розповсюджений у Центральній Африці. Проте, якою б не була жахливою страта, вигадана королем для Діка Сенда, вона не сподобалася Негоро: у його розрахунки не входило випускати жертву з власних рук.

— Цей білий убив нашого друга Герріса в Казонде, — сказав він.

— Тут він і має померти! — додав Альвеца.

— Убивай його де хочеш, Альвеца, — відповів Муані-Лунга. — Лише пам’ятай угоду: по краплині вогняної води за кожну краплю крові білого!

— Ти отримаєш вогняну воду, мій королю! — відповів работоргівець. — І переконаєшся, що її недарма називають вогняною. Вона буде палати! Сьогодні Хозе-Антоніо Альвеца почастує короля Муані-Лунга пуншем!

П’яничка з розмаху ляснув по руці Альвеца. Він не тямив себе від радості. Свита та дружини короля поділяли його захоплення. Вони ніколи не бачили, як горить «вогняна вода», і думали, що її можна пити палаючою. А потім, упившись, вони ще насолодяться й спогляданням пролитої крові.

Бідолашний Дік! Яке страшне катування приготували для нього! Якщо навіть цивілізовані люди у п’яному стані втрачають людську подобу, можна лише уявити собі, як діє алкоголь на дикунів!

Не важко зрозуміти, що нагода закатувати білу людину припала до смаку не лише Негоро, у якого були особисті рахунки з юнаком, але також метисові Коімбрі, Альвецу та й решті работоргівців і тубільців.

Вечір підкрався непомітно, а за ним швидко, без сутінків, насунулась ніч. У темряві пунш мав горіти особливо ефектно. Альвеца осяяла справді блискуча ідея запропонувати його королівській величності новий різновид спиртного напою. Останнім часом Муані-Лунга вже заявляв, що вогняна вода, власне кажучи, погано виправдує свою назву. Можливо, горілка, що палахкотить вогнем, краще лоскотатиме королівський язик, що втратив чутливість…

Отже, у програмі вечора першим номером стояв пунш, а другим — катування білої людини.

Дік Сенд, який сидів у темниці, мав вийти відтіля лише на власну смерть. Невільників — проданих і непроданих — загнали назад до бараків. На великому майдані залишилися лише король, його наближені, работоргівці, а також хавільдари й солдати, які сподівалися, що їм буде дозволено скуштувати королівського пуншу, якщо після короля та придворних щось залишиться.

Хозе-Антоніо Альвеца, дотримуючись порад Негоро, приготував усе необхідне для пуншу. За наказом работоргівця на середину площі винесли мідний казан, що вміщає щонайменше двісті пінт рідини. У нього вилили кілька барил найгіршого, але дуже міцного спирту. Туди ж поклали перець, корицю та інші прянощі, аби додати пуншу ще більшої міцності.

Учасники пиятики стали довкола короля. Муані-Лунга, похитуючись, підійшов до казана. Горілка притягувала його, як магніт, — здавалося, він готовий був кинутися в казан.

Альвеца утримав його й тицьнув до рук палаючий ґніт.

— Вогню! — крикнув він з хитрою посмішкою.

— Вогню! — повторив Муані-Лунга й тицьнув палаючим ґнотом у спирт.

І відразу зайнявся спирт, і гарно затанцювали на його поверхні сині вогники!

Альвеца кинув у пунш пригорщу морської