Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

Про фонтани
Зненацька якось я збагну фонтани, скляні дерева на моїй путі. Про власні сльози слів моїх не стане, вони із мрій, змарнованих літами, я їх розтринькав і забув по тім. Забув, бо небо руки простягає до юрмища речей у штовханині? Я час у парку необачно згаяв, уздріти його розквіт не встигаю, відходить він, та із дівчат крізь гамір побляклі співи вечорами линуть в мелодії по вінця, через край, їм справжніми робитися пора, — хай, у ставках одбившись, ввиш сягають. Про все я мушу тільки пам’ятати, що у фонтанах і в мені було, — тоді тягар падінь я маю здатність відчути, в нім води холодне скло. І віти, вниз опущені, я знаю, і голоси, що полум’ям палають, і ті ставки при берегах-окрайцях, постійно пересунутих, як речі, і від лісів, обвуглених надвечір, течуть на захід небеса невпинно і гнуться, й ніби шлють похмуро кпини, бо світ не той, яким він бути мав… Чи я забув, що зірку й зірку тьма при зустрічі в собі зведе на камінь? І світ зі світом лиш слізьми трима єднання й розуміння? — Й нас зірками вгорі в чужому небі хтось шукає, можливо, й хвалять словом нелукавим поети їхні. Чи молитись дехто нам вгору буде. Може, ми об’єктом є для прокльонів, що не дістаються сусідам Бога, то для нього ллються самотні сльози тих далеких в муці, втрачаючи і вірячи у того, чий образ неясний у сяйві многих лампад шукальних, їх снага хистка по наших лицях мимохідь блука. Берлін — Шмарґендорф, 14 листопада 1900 За читанням
Читаю з пополудні. Вже давно, як дощ із шумом хлюпа у вікно. Од книги вітер не відволіка, вона важка. На аркуші дивлюсь, як на обличчя, що від задуми темними стають, і день спинитись має, певно, тут. — Зненацька сторінки сяйнуть незвично, й замість словесних моторошних пут лиш: вечір, вечір… звідусіль заклично. Я не дивлюсь надвір, одначе рвуться словесні низки й котяться, здається, з рядків слова куди їм заманеться… Над сад, що, знаю, під плодами гнеться, рушаючи в свою далеку путь, ще сонцю озирнутись доведеться. — Як бачу я: надходить літня ніч, малі гурти збираються потроху, і люди темряву долають кроком, вагомішим стає все на дорогах і мало чутно, що в тій стороні. Й коли від книги я підводжу очі, ніщо великим робиться, значним. Є завіконня,