Читати книгу - "Зірки Егера"

— Сказав, що вони не продажні.

Відхилився один килим, і з повозу висунулося біле личко наймолодшого невільника.

— Гергею...

— Тс-с!— прошепотів делі.— Чого тобі, Віцушко? Все гаразд. Спи спокійно.

— А що хотів ага?

— Він тільки поцікавився нашими кіньми. Спи, люба.

Їхні обличчя зблизились, і губи злилися в тихому поцілунку.

Затим троє юнаків перекинулися ще кількома словами.

— Нам нема чого боятися,— підбадьорив їх Гергей.— На світанку рушимо далі, і прощавай, ага, з усіма своїми кіньми!

— Слухай, я завтра не хочу бути невільником,— заявив Янчі Терек.— Нехай завтра ним побуде Мекчеї. Страшенно набридли ці кайдани. Та й золото важко носити при собі. Краще заховати у возі.

— Гаразд, гаразд,— заспокоїв його Гергей,— завтра я залюбки побуду невільником. Але коли ж ми перевдягнемося? Вночі не можна, бо ще, чого доброго, ага прокинеться завчасу.

— Ну, тоді в дорозі. Дідько б ухопив цього агу!

Мекчеї мотнув головою:

— Мені він теж не до душі. Такі великі пани не люблять, коли якісь нікчемні делі не виконують їхніх забаганок.

Гергей приклав палець до губів.

— Тихше, дервіш розуміє по-угорськи.

Дервіш лежав поруч з ними, згорнувшись у клубок.

Вранці, ледве сонце визирнуло з-за обрію, ага вийшов з дверей і, голосно позіхаючи, струсив із себе сонне заціпеніння.

— Бандшале,— звернувся він до слуги, що низько кланявся панові,— де ці двоє? Поклич їх сюди.

Дервіш сидів навпочіпки біля дверей. Почувши слова аги, він встав з місця.

— Вони вже поїхали.

— Поїхали? — скипів ага.— Як це поїхали?

— Поїхали.

— Як вони посміли?

— Саме тому і я чекаю тебе, мій пане. Ці делі — підозрілі люди.

— Звідки ти знаєш?

— Я підслухав вночі їхню розмову.

— Про що ж вони говорили?

— Про все потроху. А найбільше про те, що їм краще не зустрічатися з такими людьми, як ти.

Ага витріщив очі.

— Тоді ми заберемо в них коней!.. Рабів! Воза! Все заберемо!

Розпалюючись, ага вже не просто кричав, а люто верещав.

— Вони й гроші мають з собою,— вів далі дервіш.— Один з невільників сказав, що йому важко нести на собі золото.

— Золото? Гей, сипахи! Всі по конях! Наздогнати обох делі! Давайте їх сюди живими або мертвими! А найголовніше — воза!

Через якусь мить двадцять два сипахи верхи на конях вискочили з воріт караван-сарая.

Ага подивився їм услід, потім обернувся до дервіша.

— Про що вони ще балакали?

— Я не все розібрав. Вони говорили тихо. Ясно одне: розмовляли вони по-угорськи і що один з невільників — жінка.

— Жінка? Я не бачив жінки.

— Вона вбрана у чоловічий одяг.

— Гарна?

— Чарівна. Вони подалися до Стамбула.

Очі в аги заблищали.

— Частина здобичі — твоя! — кинув він і пішов у дім.

— Ага-ефенді! — крикнув йому вслід дервіш.— Я був яничаром. Чи не дозволиш ти мені сісти на коня?

— Дозволяю. Я й сам поїду. Звели сідлати.

Ага почепив шаблю і за мить уже сидів верхи на коні.

Вони швидко наздогнали слуг. Ага ще здалеку махав їм рукою, підганяючи. З-під копит коней виривалися хмари білої пилюки.

Не минуло й двох годин, як сипахи радісними вигуками сповістили свого пана, що вони вже бачать повіз.

Ага підострожив коня і погнав його чвалом.

Слідом за ним, пригнувшись до шиї коня, мчав дервіш, немов якийсь пелехатий диявол. Дервіш шмагав жеребця і бив його п'ятами по боках. Його волосся розкуйовдилося і стало схоже на велике помело. Він навіть не встиг почепити шаблю, яку дав йому ага, він тримав її в руках і бив нею коня то спереду, то ззаду.