Читати книгу - "Гуляйполе"

Махновці також були напівозброєні. Але вони чинили належну, просто героїчну відсіч противникові і нізащо не хотіли покинути своє гуляще поле напризволяще, вірніше, на поталу ворогові. Воювати з білими їм довелося значно важче, ніж з петлюрівцями, чи, скажімо, з більшовиками, які були зовсім недосвідченими вести війну з партизанами степу. А білогвардійці, люди, як правило, навчені військовій справі, швидко розпізнали махновську тактику ведення війни, перейняли її, взяли собі на озброєння і тепер несподіваними набігами на села й містечка завдавали багато клопоту повстанцям. Генерал Шкуро вже по кілька разів захоплював Пологи, Великий Токмак, Оріхів і навіть столицю повстанців — Гуляйполе. Його мета була одна — розбити вщент Махна, який не давав можливості білій армії просуватися на Москву. Та Махно зі своїм військом був невловимим і незборимим. Врешті-решт, постало питання руба: хто кого? Махно — білогвардійців, чи навпаки. Командарм білої армії генерал Денікін[49] кинув проти селянського ватажка найліпші свої сили. Та ба! "Горішок", який спершу здавався царським генералам іграшкою з піску, виявився надтвердим металевим сплавом.

Махно не лише не збирався здаватися, а поставив собі за мету розбити білу армію. Для цього він неждано-негадано для Денікіна оголосив по всій Україні мобілізацію українців, де б вони не були — в білих, зелених, петлюрівців, більшовиків, — аби лише воліли послужити революційному повстанству і могли носити зброю. Одночасно "батько" оголосив "священну війну білій гвардії". Денікін не на жарт перелякався і тут же пообіцяв виплатити 500 тисяч рублів тому, хто вб'є непокірного і знахабнілого Махна.

Та охочих убити "батька" в Україні не знайшлося. Навпаки, до нього звідусіль потягнулися тисячі чоловіків. На жаль, озброєні вони були, щонайліпше, вилами, клюками та піками. І вже вкотре зіткнувся Махно з проблемою боєприпасів та зброї. І погляд "батька" знову був звернений до більшовиків, бо тільки вони могли допомогти йому.

В Катеринослав негайно виїхав Олексій Чубенко з одним-єдиним завданням: "За всяку ціну випросити у більшовицького командира Дибенка[50] зброю".

— А коли відмовить? — спитав Чубенко.

— Тоді скажи, що ми пропустимо Денікіна на Москву, і безладну армію Дибенка біляки зімнуть у лайно, — порадив Махно.

Чубенко спокійно розгладив свої пишні козацькі вуса.

— А якщо серйозно? — спроквола перепитав він налаштованого на гумор "батька".

Махно у тон Олексієві відповів:

— Якщо серйозно, то скажи йому те, що я щойно порадив. І він обов'язково дасть нам зброю. Бо навіщо вона йому? Сам він воювати нею все одно не вміє. І добре розуміє: коли я не витримаю, то дійсно Денікін через місяць буде під стінами Москви. Отже, зброю він дасть... Ось лише, за яку ціну?

— Не важко здогадатися, "батьку".

— Ти думаєш, що запропонує ввійти повстанцям у його дивізію?

— Так, "батьку". Йому це вигідно, особливо зараз, коли в нього, по суті, немає справжньої боєздатної дивізії. А тут — такий ласий надійний шматок.

Нестор усміхнувся лівим краєчком тонких губ. Він так відреагував на похвалу його війська, а з приводу вигоди і саме на це зауваження сказав:

— І нам зараз вигідно з ним поякшатися. Тож бо поганяй, Олексію, і дій сміливо, але обачно. Ну, будь здоров. Телефонуй про хід переговорів.

Махно й Чубенко обнялися на прощання.

Через кілька днів Нестор зібрав нараду своїх командирів, доповів загальну оперативну обстановку. Вона була невтішною, фронт, на якому билися напівозброєні повстанці з відбірними частинами білих під командуванням генерала Шкура, сягав за сто верст від Маріуполя у напрямку на схід і північний схід. Мужності махновцям не позичати, а ось зброї катма. Часто їм доводилося вступати в бій з голими руками.

— І в цій ситуації я зміг відправити голодуючим мешканцям Москви та Петрограда 100 вагонів хліба, — сказав Нестор. — Гадаю, більшовики належним чином оцінять нашу допомогу їм і за добро віддячать добром.

"Батько" перервав розмову, вийняв хустину, притулив її до рота, закашлявся. Останні місяці він, будучи всі дні і ночі в нестерпну стужу з пронизливими вітрами-суховіями на фронті, застудився, але все не знаходив часу полікуватися, хоч Галина Кузьменко наполягала це зробити, аби не сталося чогось гіршого. Коли задушливий, аж здається,