Читати книгу - "Заїр"

– Я проспав довше, аніж хотів.

– Нам залишилося проїхати лише дві години верхи. Ми приїдемо туди ще до того, як сонце підійметься високо в небі.

– Мені треба помитися. І перевдягтися.

– Неможливо: ви посеред степу. Долийте олії в казанок, але спершу запропонуйте кілька крапель Володарці – олія тут найцінніший продукт, після солі.

– Що таке Тенгрі?

– Це слово означає «культ неба», таку собі релігію без релігії. Тут проходили буддисти, індуїсти, католики, мусульмани, знаходили собі притулок найрозмаїтіші вірування, секти та забобони. Кочовики наверталися на чужу для них віру, щоб уникнути репресій, але продовжували й продовжують дотримуватися думки, що Божество перебуває повсюди та повсякчас. Неможливо забрати його з природи й помістити в книгах або між чотирма стінами. Я почуваюся набагато краще, коли повернувся на цю землю, так ніби вона й справді мене підживлює. Дуже вам дякую за те, що взяли мене з собою.

– А я вам дякую, що познайомили мене з Досом. Учора, коли він мене освячував, я зрозумів, що він особа надзвичайна.

– Він засвоїв цю науку від свого діда, а той – від свого батька, а той – від свого, і так далі. Спосіб життя кочовиків і відсутність у них писемності аж до кінця дев’ятнадцятого століття розвинули в них традицію акинів, людей, які повинні все пам’ятати й берегти історію. Дос – акин.

До речі, коли я кажу «засвоювати науку», то сподіваюся, ви це не розумієте, як «накопичувати знання». Історія – не дати, не імена, не реальні факти. Це легенди про героїв і героїнь, про тварин і про битви, про символи сутності людини, а не тільки про її діяння. Це історія не про переможців і переможених, а про людей, які йдуть по світу, споглядають степ і дозволяють, щоб Енергія Любові доторкалася до них. Доливайте олію повільніше, а то вона розбризкається на всі боки.

– Я почуваю себе так, ніби мене благословили.

– Я хотів би почувати себе так само. Учора я відвідав свою матір в Алмати, вона запитала, чи у мене все гаразд, чи я заробляю гроші. Я збрехав, сказав, що у мене все пречудово, що я ставлю театральну виставу, яка має великий успіх у Парижі. Тепер я повернувся до свого народу, і мені здається, що я від’їхав звідси лише вчора і що протягом того часу, поки я був далеко, я не зробив нічого важливого. Розмовляю з жебраками, ходжу з «плем’ям», влаштовую зустрічі в ресторані, а які результати? Ніяких. Я не такий, як Дос, що засвоїв науку від свого діда. Мене навчає лише Присутність, а іноді я думаю, що все це тільки галюцинації; можливо, мої видіння спричинені епілепсією, й нічого істотного в них нема.

– Лише хвилину тому ви дякували мені за те, що я взяв вас із собою, а тепер, схоже, ви почуваєте себе нещасним із цієї причини. Розберіться в тому, як ви себе почуваєте.

– Я почуваю себе й так, і так, не можу зрозуміти, як саме, мене ніби носить туди-сюди між двома суперечностями.

– Я хочу дещо сказати вам, Михаїле. Мене теж носило між суперечностями відтоді, як я познайомився з вами. Спочатку я вас ненавидів, потім почав розуміти, я стежив за вашими кроками і це розуміння перетворювалося на повагу. Ви ще молодий, і те, що ви почуваєте, можна вважати цілком нормальним: безпорадність. Я не знаю, на скількох людей вплинула ваша діяльність, але одне можу сказати вам із певністю: ви змінили моє життя.

– Ваш інтерес був тільки в тому, щоб знайти свою дружину.

– Він і зараз у тому. Але пошуки дружини примусили мене пройти значно довший шлях, аніж степи Казахстану: я пройшов через своє минуле, я побачив, де я помилявся, де зупинявся, знайшов ту хвилину, коли втратив Естер – ту хвилину, яку мексиканські індіанці називають фактором примирення. Я пережив почуття, яких ніколи не сподівався пережити в моєму віці. І все тому, що ви були поруч зі мною і вели мене, навіть якщо ви цього й не усвідомлювали. І знаєте, я вірю в те, що ви чуєте Голоси. Вірю, що ви бачили видіння, коли були дитиною. Я завжди вірив у багато речей, а тепер таких речей ще більше.

– Ви вже не та людина, з якою я познайомився.

– Справді, я вже не той. Сподіваюся, Естер буде задоволена.

– Ви задоволений?

– Звичайно.

– Тоді цього досить. Поїмо, зачекаємо, поки буря трохи втихне, й поїдемо далі.

– Киньмо виклик бурі.

– Гаразд. Зробимо, як ви хочете: ця буря не провіщає загибель Аральського моря, вона – її наслідок.

Буря потроху вщухає, коні прискорюють ходу. Ми в’їжджаємо в долину, й краєвид кардинально змінюється: замість нескінченного обрію ми бачимо перед собою високі голі скелі без рослинності. Я дивлюся праворуч і бачу там кущ, із якого звисають безліч прив’язаних до гілля стрічок.

– То це тут! Тут ви бачили…

– Ні. Мій кущ знищено.

– Що ж тоді це таке?

– Місце, де, мабуть сталося щось дуже важливе.

Він спішується з коня, відкриває рюкзак, відрізає шматок рукава від своєї сорочки, прив’язує його до однієї з гілок. Вираз його очей змінюється, можливо, він бачить десь поруч Присутність, але я не хочу запитувати його