Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Мабуть, так. Ми з Петром хочемо дитину.

— А як справи з селом?

— Шанси є. Я саме відіслала листи. Місяць нервів, очікування відповіді, чи продовжать нам усе це ще на рік.

Я ще трохи говорила, але відчувала, що за її гладеньким чолом крутяться зовсім інші думки, вона ствердно кивала, але часом дивилася ніби крізь мене.

Вузька продовгувата кімната була повна людей, столи, ніби в шкільному класі, плащі розвішано вздовж стіни. У кожного була своя думка, і кожен говорив її вголос усім, часом стояв крик, часом усі згідно мугикали. Ми з Петром і паном Тушлом сиділи десь позаду. Чоловік років тридцяти зі світлим волоссям у вельветовому піджаку вимахував якимись паперами.

— Усі ці нові організації проти будівництва атомної електростанції мають співпрацювати. Гнути єдину лінію. Так, є певні відмінності в поглядах, різні інтереси, але мета в нас одна. Зупинити це. Тепер на нас не можна не зважати. Екологи, спілки, вільна преса, мешканці сіл із охоронної зони. Цього року будуть перші вільні вибори, це великий шанс…

Пан Тушл підійшов до нього, у теці він мав копії усіх листів і подань, які ми коли-небудь писали. Він був найстарший промовець, але енергійний і рішучий. Ми з Петром усміхнулися одне до одного, він за останні кілька місяців ніби знову ожив, ми це відчували й отримували сили від нього.

— Насамперед, ось тут є ця охоронна зона, друзі. Ми вже роками пишемо листи з сіл навколо будівництва, чим ставимо його під сумнів. Останні роки, коли ми вже відмовилися від спроб зупинити саме будівництво атомної електростанції, усе ще хочемо дискутувати щодо цієї дивної трикілометрової зони навколо. Хто її так намалював? Якась неправильна булька. Який у ній сенс? Хіба радіація зупиниться на цих кривих кордонах? Чотири села вже зникли, і, як на мене, намарно! Ці хати могли б там сьогодні стояти, чому треба було їх руйнувати? Наше село — серед останніх двох, які цього року мають дочекатися своєї черги. Наші хати в нас уже викупила держава, між іншим, за смішні гроші. Поки що нам дозволяють там жити, але цілком імовірно, що приїдуть бульдозери й зникне ще два села. Така широка охоронна зона — це просто дурниця! Чому наполягати на рішенні, яке хтось колись десять років тому прийняв «від балди» і яке зовсім не обґрунтоване? І цим хочемо ми, які ще живуть у хатах навколо будівництва, цим ми хочемо розпочати. Це для нас найбільша небезпека, це нас найдужче непокоїть…

Ми з Петром аплодували, аж долоні в нас боліли. Петр поплескав пана Тушла по плечу, коли той сідав назад між нами. Ми слухали решту. Товариство «Матері проти атому», дві екологічні організації, представники спілки населених пунктів навколо будівництва. Усі говорили, що тепер демократія й вільна дискусія, ніхто нікому не може нічого наказувати, як раніше. Я поглянула на пана Тушла. Вираз його обличчя видався мені скептичним. Але, можливо, мені це лише здалося.

Надворі ми ще говорили з іншими і галаслива компанія в зимових куртках і плащах розійшлася лише за півгодини. Із деким ми обмінялися телефонними номерами. Чоловік років сорока у зеленій куртці з сумкою через плече підійшов до нас, коли ми вже збиралися йти. Він назвався як Адам Ридерер. Я перебирала в пам’яті, що мені говорить це ім’я. У нього було трохи відпущене волосся, брудне й світле, на червоному від морозу обличчі — неголена світла щетина. Він сказав, що є репортером місцевих новин Будєйовіце. Я згадала. Серія газетних статей про Чорнобиль, як перед революцією приховували інформацію, як із політичних мотивів проштовхувалося будівництво атомної електростанції в Південній Чехії, а також репортаж про заморожену атомну електростанцію в Австрії. У нього була дещо сором’язлива посмішка, він говорив, що радий, що відтепер особисто знайомий із захисниками сіл, призначених до знищення. Він дав мені візитівку, іще одну — панові Тушлу. Я похвалила його статті, а Петр сказав, що я також пробую писати. Він запропонував, щоб я зателефонувала, що в нього є ідея. А потім розвернувся й поспішив геть, увесь розкуйовджений, мабуть, іще в редакцію писати. У горлі мені похололо, а в голові пекло, ніби в пропасниці від морозу, але я відчувала ейфорію.

— Петре, мені ще не хочеться додому.

Ми влізли до ресторану, троє нас із села, пан Тушл кожному замовив по п’ятдесят. Ми почаркувалися, знову й знову говорили про враження й про все, що кружляло в повітрі. Близько десятої пан Тушл підвівся, аби йти на останній автобус, але я обома долонями стисла Петра за руку.

— Завтра просто зранку я обійду сусідів, аби розповісти їм про сьогодні, — попрощався з нами сусід.

Я випила ще чарку, а Петр — іще пиво, а потім ми перейшли до однієї студентської забігайлівки біля університетських гуртожитків. Я знала, що там когось зустріну. Дві мої одногрупниці саме збиралися йти. Ми підсіли до них і таки вмовили офіціанта, аби ще не зачиняв. Він знову заходився розливати пиво, напівпорожній заклад був повен диму, заповнені попільнички, залиті скатертини. У мене приємно шуміло в голові, коли вже йшли тихими міськими кварталами до трьох високих десятиповерхівок. При вході світилося. Дошки оголошень іще було заклеєно повідомленнями студентського страйкового комітету, чорно-білими плакатами «Гавел на Град»[25] і вирізками з газет. Нескладно було