Читати книгу - "Лабіринт"

— Я поспішаю, сер.

— Перепрошую, захопився.

Нумізмат винувато поглянув на втомлені лиця своїх співрозмовників, спритними пальцями поскладав монети у стовпчики — пенси, шилінги, американські центи, дістав з кишеньки своєї білої теніски плескатого комп’ютерика і миттю підрахував, скільки заплатити. Розрахувавшись, уклонився, попросив навідуватись до їхнього кафе і пішов радісною, пружною ходою, так, наче придбав хтозна-який скарб.

— Тепер у нас буде чим тут платити, — сказав Джеймс, ховаючи до кишені пачку банкнотів. — А то почуваєшся, наче безбілетний пасажир.

— А я почуваюся, як бабуся, — зітхнула Една, підводячись. — Мабуть, нездужаеться.

— Тримайсь, Мізинчику, знайдемо того фізика — і назад. Я також — як побитий пес.

Справді, цього разу вилазка в майбутнє давалась їм тяжко. їхні тіла ніби поважчали, підвестися ось із-за столика і то треба було чималого зусилля. Уже спускаючись у ліфті, Кук-Соммерс казав сердито:

— Уявляєш, найновіші досягнення науки, ну, ти ж чула лекцію, у нас там заперечують! Відкидають!

— Та ну їх, не звертай уваги. — Една буквально повисла на його руці. — Слухай, а чому ти не поголився? Щетина, як на вепрі.

— Ні, чого ж, я, здається, голився… — Джеймс торкнувся долонею бороди. — Ого! Це… Гм… Старіємо, Мізинчику, інтенсивно старіємо.

— То, може б, ми не заходили до лекційного залу? — позіхнула Една. — Давай вернемось, га?

— Ну, що ти, старушенціе, ми тут довго не затримаємось. Ні, ні, я мушу, що б там не було.

Оте «старушенціє» не сподобалось Едні, вона закрутила носом, але помовчала, була занадто перевтомлена і ніби сонна. їй хотілось одного — добрести до своєї квартири. Джеймс щось говорив про якогось ученого, інтерв’ю, а їй хотілося впасти і заснути. Холи, коридори, килими, по яких важко ходити, сходи… Чи цей лабіринт скінчиться коли-небудь?

Діставшись до лекційного залу, вона зітхнула з полегшенням: там нікого не було, тьмаві світильники над входами і виходами пунктиром охоплювали порожнечу. Отже, ніякої лекції…

Та Джеймс не хотів повертатися ні з чим. Лишивши Едну в залі, кинувся шукати когось із працівників і таки набрів на кабінет, в якому сидів за невеличким столиком зарослий дідок, схожий на Бернарда Шоу.

— Перепрошую, сер, — звернувся до старого. — Тут у вас минулого разу відбулася лекція… е-е… фізика… слабка взаємодія… Чи не допоможете мені зв’язатися з ним?

Дідок підвів голову і кинув на Джеймса погляд:

— Хіба ви не чули, що сталося? — Старий поплямкав губами. — Нашого славетного вченого знеславили.

Кук-Соммерс поблід, вхопився руками за краї столика, наче збираючись підняти і торохнути ним діда.

— Невже… невже його теорія виявилась неспроможною?

— Заспокойтесь, містер, присядьте. Отак. Ви, мабуть, не належите… до науковців, якщо досі не чули цієї сенсації?

— Я — фізик-теоретик, — гамуючи нетерпеливість, сказав Джеймс, — і хотів би…

— Цікаво… — Старий скинув бровами. — Ну, гаразд, трапляється… Так от, його формула слабкої ядерної взаємодії точно описує процес, до того ж надзвичайно елегантна, витончена. Це — формула-красуня!

— То що ж сталося? — прохопився Кук-Соммерс.

— Його обвинувачують, як це не дивно, в плагіаті.

— Невже такий учений…

Старий скрушно зітхнув:

— Це було так несподівано. Витягли на світ божий один із старих номерів журналу «Нью саєнс», в якому цю саму формулу опублікував… заждіть, пригадаю… ага — Соммерс! Здасться, Нобелівський лауреат… Джеймс Соммерс. Звичайно, вони могли зробити відкриття незалежно один від одного, мабуть, так воно й було, пріоритет тут ні до чого. Але, знаєте, знайшлися заздрісники… Роздмухали скандал. Серце вченого не витримало… — Дідок знову зітхнув. — А яка благородна була людина!

— Та-ак… — Джеймс підвівся, рвучко, знервовано підступив до столика. Очі йому палали, голос помітно дужчав. — Так от, формулу в тому журналі опублікував не Соммерс, а Кук-Соммерс, його син.

— Син? — скинув кошлатими бровами старий. — Уперше чую, щоб у генія і син був геніальний.

— Але це так… — зам’явся Джеймс. — Формулу цю опублікував син Соммерса — Джеймс Кук-Соммерс.

— Ніякого Кука! Там надруковано — Джеймс Соммерс, тепер я точно пригадав.

«Невже це Патрик підклав свиню? — подумав Джеймс. — Ну, зажди…»

— Саме Кук! — роздратовано вигукнув, ніби старий оглух.

— Та звідки ви знаєте?

— Ще б пак не знати! — зблиснув очима Джеймс. — Це ж я сам, я її опублікував! Розумієте — я!

На якусь мить дідок заціпенів, потім силувано посміхнувся:

— Чудасія, та й годі. Якщо це так… Вам мусить бути понад сто років, добродію!

— Завдяки щілині в часі, я зміг проникнути… Та хіба ви повірите?