Читати книгу - "Річки Лондона"

«А якщо коли й стає добродушним,

То тільки серед добрих друзів».

Співаки гупали ногами в такт музиці. Глядачі неначе заціпеніли в кріслах; я не міг зрозуміти, що з ними: спантеличені, зачаровані чи просто надто вражені. А потім перший ряд партеру підхопив ритм, плескаючи долонями та тупочучи ногами. Я й сам відчував бажання долучитися, на думку спливали пиво, кеглі, пироги, танці й байдужість до того, що про тебе подумають.

«З дівчатами пустун, гульвіса.

Ні в чому собі не відмовляє».

Плескання та тупіт поширювалися, ряд за рядом, далі в партер. Завдяки чудовій акустиці Опери тупотіння було гучнішим, ніж галас стадіону, і таким самим заразливим. Щоб не дати своїм ногам тупати, я мусив напружити коліна.

«І лише коли він помре, все скінчиться:

Тоді комедії Панча кінець».

Леслі вийшла на сцену — зухвало зійшла сходами на декорацію, що зображала частину корабля, а там повернулася до глядачів. І тоді я побачив, що в лівій руці вона несла тростину зі срібною голівкою. Я впізнав її — цей покидьок поцупив ціпок Найтінґейла. З темряви вибухнув промінь прожектора, який залив дівчину жорстким світлом. Музика та співи припинилися, тупотіння вщухнуло.

— Пані та панове, — звернулася Леслі, — хлопчики та дівчатка. Сьогодні я представляю вам найтрагічнішу комедію й найкумеднішу трагедію про Містера Панча в постанові великого таланту й імпресаріо містера Генрі Пайка, — вона зачекала на оплески, а не почувши їх, щось тихо пробурмотіла й злегка змахнула тростиною. Я відчув, як на мене нахлинуло бажання; глядачі позаду мене зааплодували.

Леслі люб'язно вклонилася.

— Я дуже радий, що я тут, — сказала вона. — Гей, але ж цей театр став набагато більший, аніж був за мого життя! Тут є ще хто-небудь з 1790-их?

З гальорки долинув самотній вигук — завжди знайдеться хтось, хто не вміє стулити пельку.

— Не те щоб я вам не вірив, пане, але ви брешете, — сказала Леслі. — Стариган з'явиться з хвилини на хвилину, — вона дивилася поверх рампи в партер, щось шукаючи. — Я знаю, що ти там, чорний ірландський пес!

Вона похитала головою.

— Я дуже радий бути тут, у двадцять першому столітті, — раптом сказала вона. — Тут багато речей, за які можна бути вдячним: водогони в будинках, екіпажі без коней… непогана тривалість життя.

Очевидного способу потрапити з партеру на сцену не було. Оркестрова яма була два метри завглибшки, край сцени за нею був вищий, ніж могла дістати людина.

— Сьогодні, пані та панове, хлопчики та дівчата, для вашої розваги я представляю вам свою поставу тієї сумної сцени з історії про Містера Панча, — сказала Леслі. — Я маю на увазі, звісно, його ув'язнення та неминучу, на жаль, страту.

— Ні! — скрикнув я.

Я читав сценарій. Я знав, що має бути далі.

Леслі подивилася прямо на мене й усміхнулася.

— Авжеж, — сказала вона. — «Вистава — доказ».

Почувся тріск зламаних кісток, і її обличчя змінилося. В міру того, як її ніс ставав схожим на гак, її голос ставав пронизливим вереском.

— Ось, інша справа! — скрикнула вона.

Я спізнився, але все одно стрибнув у оркестрову яму. Королівська Опера не обмежується квартетом із драм-машиною; вони мали повний оркестр з сімдесяти музикантів, і розмір ями був відповідний. Я приземлився в духовій секції, музиканти якої були настільки зачаровані Генрі Пайком, що анітрохи не заперечували. Я проштовхався поміж скрипалями, але марно, бо не міг навіть дострибнути до краю сцени. Один зі скрипалів спитав мене, якого біса я роблю, і за підтримки басиста погрожував натовкти мені пику. У них обох був погляд як у п'ятничних п'яниць, який тепер у мене асоціювався з Генрі Пайком. Я схопив пюпітр, щоб було чим оборонятися, і цієї ж миті оркестр заграв знову. Почувши музику, двоє кровожерливих музикантів відразу забули про мене, взяли свої інструменти, сіли на свої місця та з надзвичайною, зважаючи на їхній психічний припадок, пристойністю почали грати. Я почув, як істота, яка вдягла тіло Леслі, заспівала своїм жахливим писклявим голосом:

«Розлучившись із коханою,

Панч мусить досі скорбіти».

Я не бачив, що робила Леслі, але судячи з пісні вона грала ту сцену, в якій Панч спостерігає у вікно в'язниці за тим, як збирають шибеницю. В обох кінцях оркестрової ями були двері; так або інакше вони мають вивести за лаштунки. Розпихуючи музикантів ліктями, я проклав собі шлях до найближчих дверей, залишаючи по собі слід зі скриків, висків, дзенькання та грюків. Двері вивели мене до вузького шлакобетонного коридору, від якого на всі боки вели інші, такі самі на вигляд коридори. Оскільки я пішов ліворуч, якщо дивитися зі сцени, я припустив, що ще один поворот вліво приведе мене за лаштунки. І я не помилився, якщо не рахувати того, що в Королівській Опері замість залаштункового приміщення був цілий ангар, величезний простір з високою стелею, втричі більший за сцену; тут можна було припаркувати Цепелін. Усі працівники сцени та решта людей, що незримо тиняються під час вистави, зібралися біля лаштунків, зачаровані тим впливом, яким Генрі Пайк опанував глядачів. Позбувшись цього впливу, я отримав можливість заспокоїтися та подумати. Леслі вже ушкоджена; якщо я вколю їй транквілізатор зараз, її обличчя відвалиться. Поспішне повернення на сцену мені нічим не допоможе; моя незграбна поява може бути передбачена сценарієм Генрі Пайка. Протискуючись поміж працівниками сцени, я спробував підійти до сцени якомога ближче, але так, щоб