Читати книгу - "Оцеола, вождь семінолів"

з індіанського табору, а з протилежного боку, звідти, де залишилися наші товариші. А більше нас здивувало, що звук пролунав занадто гучно, як для відстані, яка мала відділяти нас від друзів. Можливо, їм уже несила було чекати, і вони вирушили назустріч нам? Але в жодного з них не було потреби стріляти. Якщо ж така потреба виникла, то цей постріл був дуже нерозсудливим учинком, навіть небезпечним: він міг підняти на ноги весь індіанський табір.

У кого ж вони стріляли? Можливо, хтось випадково розрядив рушницю? Так, мабуть, саме так і було…

Не встигли ми обмінятися цими міркуваннями, як пролунав другий постріл, у тому ж напрямку, що і перший. Очевидно, постріли було зроблено з різних рушниць, адже проміжок між ними був такий короткий, що навіть дуже вправний стрілець не встиг би вдруге зарядити свою зброю. Мої товариші були спантеличені не менше за мене. Ці два постріли можна було пояснити тільки тим, що кілька індіанців, які відбилися від своєї зграї, намагались подати про себе звістку своєму табору. Однак часу на роздуми не було. Заворушився весь табір. Здійняли тривогу. Почулися людські голоси, іржання і тупіт коней. Ми миттю кинулися до наших друзів.

Раптом удалині ми побачили двох вершників. Вони віддалялися, прослизаючи між деревами, наче привиди. Не було сумнівів, що саме вони і стріляли. Хто ж вони – індіанці чи білі?

Попри ризик видати нас ворогам, старий Гікмен гукнув їх. Ми зупинилися і прислухались. Вершники не відповіли. Вони мовчки і швидко помчали в новому напрямку – ні до друзів, ні до ворогів.

У поведінці цих двох вершників було щось загадкове. Навіщо вони стріляли і тепер віддалялися від табору, хоча чудово знали його розташування через здійняту тривогу? Їхня поведінка дуже здивувала мене. Мені здалося, що Гікмен зрозумів, у чому річ, але виглядав він вельми здивованим і спантеличеним.

– А щоб їх чорти в болоті втопили! От падлюки, якщо це тільки вони! А я впевнений, що це вони… Я знаю їхні рушниці! Що ти скажеш на це, Джиме? Ти впізнав їх?

– Здається, я чув цей звук раніше, та не пам’ятаю, де – відповів молодший мисливець. – Стривай-но, та ж це Нед Спенс!

– Саме так, а другий – Білл Вільямс. Що їм там, гадам, треба? Адже вони залишилися з усіма. А між тим я впевнений, що це вони здійняли стрілянину в лісі, аби зіпсувати нам весь задум… Авантюристи кляті! Вони в мене ще потанцюють! Хутчіш, хлопці! Нам треба швидко дістатися туди разом з усіма, бо ми не встигнемо. Індіанці втечуть, перш ніж ми нападемо. Кляті постріли! Зіпсували нам усю справу! Мерщій за мною!

І ми помчали за старим мисливцем.

Розділ LXXXI
Спорожнілий табір

Незабаром до нас донісся звук голосів і тупіт кінських копит. Ми впізнали голоси товаришів і покликали їх. Вони їхали назустріч нам. Почувши постріли, вони вирішивши, що ми наткнулися на індіанців, і поквапилися на допомогу.

– Агов, хлопці! – гукнув Гікмен, коли вони під’їхали. – Білл Вільямс і Нед Спенс із вами?.. Де вони?

На кілька секунд запала мовчанка. Очевидно, їх обох тут не було, інакше б вони самі відгукнулися.

– Де вони? Де? – здивовано перепитувалися в натовпі.

– Зрозуміло, де, – відповів Гікмен. – Клянуся алігатором, ці пройди знову затіяли якусь нечесну гру! Ну, хлопці, тепер вперед! Індіанці перед нами. Повзти немає сенсу. Червоношкірі десь поряд, і нам треба дістатися туди раніше, ніж білка встигне тричі вильнути хвостом, а то вони знову втечуть! Ура! Вперед по скальпи! Перевірте рушниці. А тепер вперед! І смерть негідникам!

Із цим закликом старий мисливець поскакав до табору індіанців. Решта, тримаючись близько один від іншого, рушили за ним. Ми не мали чіткого плану дій. Головне, на що розраховували, був час. Ми хотіли досягти табору, перш ніж індіанці сховаються, сміливо увірватися і дати залп із рушниць, тримаючи ножі і пістолети напоготові, – такий був наш миттю складений план.

Ми вже були неподалік, приблизно за триста ярдів од табору. Шум, що долинав звідти, вказував нам напрямок. Аж раптом усе стихло: більше не чути було ні людських голосів, ні іржання й тупоту коней. У таборі запала мертва тиша. Тільки вогник багаття ледве блимав між деревами і, як маяк, указував нам шлях.

Це змусило нас подвоїти пильність. Тиша здавалася підозрілою, у ній було щось зловісне. Ми боялися засідки, бо добре знали, що вождь Червоних Палиць – майстер у таких маневрах.

Десь за сто ярдів до галявини наш загін зупинився. Кілька людей спішились і підійшли аж до узлісся, щоб обстежити місцевість. Вони повернулися зі звісткою, що на галявині нікого немає – табір зник. Індіанці, коні, бранці – все зникло. Лишень дотлівало багаття, яке свідчило, що, відступаючи, індіанці дуже поспішали. Червоні жарини були розкидані по всій галявині, в них слабо тліли останні іскри полум’я.

Розвідники продовжували просуватися серед дерев, поки не обійшли все узлісся. Вони уважно обстежили ліс, але ніде не знайшли жодних слідів ворога або засідки. Ми запізнилися – дикуни вислизнули, забравши з собою бранок!

Переслідувати індіанців у темряві було неможливо. Засмучені, ми виїхали на галявину і розмістилися в спорожнілому таборі. Ми вирішили досидіти тут ніч, а на світанку знову рушити в погоню.

Спершу треба було втамувати спрагу і напоїти коней. Потім ми погасили вогнище і майже половину загону поставили на чати поміж деревами, що оточували галявину. Коней стриножили і прив’язали до дерев. Решта лягли спати на тому самому місці, де не так давно відпочивали наші вороги. Так ми дочекалися світанку.

Розділ LXXXII
Мертвий ліс

Мої товариші, стомлені довгим походом, незабаром заснули. Не спали тільки вартові. Я ніяк не міг заспокоїтися, тож більшу частину ночі тинявся навколо ставка, що тьмяно виблискував посеред галявини. Коли я рухався, мені якось легшало. Це заспокоювало, відволікало від похмурих думок. Я шкодував, що не порішив ватажка на місці. Тепер почвара знову вислизнув із моїх рук. Може статися, що я вже не матиму змоги врятувати сестру…

Я злився на мисливців за те, що вони завадили мені це зробити. Якби вони могли передбачити все, що відбудеться далі, можливо, вчинили б інакше. Але хто ж знав, що так станеться?

Двоє добровольців, які здійняли тривогу, знову приєдналися до загону. Дивна поведінка змусила нас засумніватися в чесності їхніх намірів. Поява Білла й Неда викликала загальне обурення. Їх хотіли збити пострілами з сідла і зробили б це, якби вони не стали благати нас дати їм можливість