Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

— Що? — не зрозуміла я.

— Бачиш оцю п’ятикутну башту?

— Східну, маєш на увазі? — перепитала я. — Оту, що над колодязем?

Я знала, що її збудував Іов Претфус. Але уявлення не мала, чому Люк називає її Претфусовим компасом.

— Дивись, Едіто, — проказав Люк. — Іов Претфус, аби підказати нам місцезнаходження Чаші Омбре, застосував певну числову символіку. Ця башта п’ятикутна в своїй основі. Ти пам’ятаєш, що символізувало число п’ять для лицарів Храму?

— Наскільки мені відомо, п’ятикутник для тамплієрів символізував п’ять ран Ісуса, або ж, у цифровому тлумаченні, суму Святої Трійці і подвійної природи Христа — людської і божественної.

— Молодець! — похвалив мене Люк. — До того ж аналогічної форми башту Іов Претфус збудував і з протилежного, західного боку замку.

— Пам’ятаю! Нова Західна,— погодилася я. — Вона майже така сама за формою, як і Східна над колодязем.

Люк нахилився над краєм корзини і провів у повітрі уявну лінію між Східною та Західною баштами Кам’янецького замку.

— Задум Претфуса був простим: Східна башта символізувала Святу землю, Єрусалим, де розпочалася історія ордену тамплієрів і звідки беруть початок усі їхні святині, а Західна — землю, яка замінила їм батьківщину — Галицьке князівство, Україну, — пояснив він. — Претфусів компас був призначений, аби звернути увагу того, хто шукає Чашу Омбре, саме на нову Східну башту. Так, ніби вона знову повернулася туди, звідки була привезена — до Франції.

— А якщо в цих деталях немає ніякого сакрального змісту, Люку? — поцікавилася я. — А якщо Претфус був просто щирим католиком, що вшанував Творця власним талантом?

Він скривився.

— Едіто, люба, тобі добре відомо, що люди часів Середньовіччя велику увагу приділяли символам та деталям. Піддавати сумніву цей незаперечний факт — марна справа! До того ж на стіні Східної башти, з боку нових воріт, Іов Претфус залишив табличку з різьбленим надписом "1544. Господи, Тобі тільки вся слава. Іов Претфус. Будівничий".

— Так, дев’ятий вірш 113-го Псалма! Легендарний девіз ордену лицарів Храму, — погодилася я з Люком.

— Я довго думав, — продовжив він, притуляючись теплою щокою до моєї прохолодної щоки, — де міг Х’юго де Моле заховати Чашу Омбре так, аби Іов Претфус зумів її перезаховати у кращому місці... І зрозумів, коли перечитав, яку саме реконструкцію він проводив у замку. Ця Східна башта була на той час справжньою інновацією, бо на відміну від традиційної середньовічної форми більше нагадувала бастіон. Її креслення, проект належали ще Х’юго де Моле. Іов Претфус втілив їх у реальності. А ще Претфус звів башту над колодязем, видовбаним у суцільній скелі. І скажу тобі, я більше ніж переконаний: від того колодязя веде таємний хід кудись униз, до берегів річки.

— Ти не далекий від правди, Люку, бо внизу, он там, бачиш, біля самої річки видніються залишки вежі, яка носила назву Водної. Всередині неї був колодязь, а також потаємний хід, що сполучав башту із замком, — відповіла я. — Залишки його збереглися й досі. Правда, він майже засипаний і ним під землею до колодязя у Східній вежі не дістатися, але якщо розчистити, то цілком можливо, що саме так і було.

— Я в тому переконаний! — запевнив Люк. — Отой хід Іов Претфус використав як каналізаційний шлюз, спустивши воду з колодязя під час будівництва Східної вежі через Водну башту просто у річку, — проказав він. — Для такого умілого інженера, як Іов Претфус, це стало б ідеальним прикриттям у пошуку місцезнаходження артефакту.

— Тобто ти маєш на увазі...

— Маю на увазі, — продовжив Люк, — що Чаша Омбре на дні колодязя, Едіто! Розумієш? Більше того, Іов Претфус не перезаховував її. Годі шукати кращої схованки, ніж дно 40-метрового колодязя! Він просто спустив воду, переконався, що Чаша на місці, але шукати для неї новий сховок не став. Х’юго де Моле знайшов свого часу для Чаші ідеально безпечне місце, де її ніхто ніколи не знайде, і Претфус лише переконався у тому, що Чаша в безпеці.

— Як же ми дістанемо її?

— Зачекай трохи. У нас ще є одна невідкладна справа, — відповів мені Люк.

Етьєн Бовенуа тим часом вправлявся з кулею, переказуючи своєму напарнику, куди саме слід за нами виїхати. Ми приземлилися недалечко біля замку, і позашляховик французьких повітроплавців легко дістався до нас по замерзлій землі. Поки бородань Етьєн згортав кулю та пакував її у чохол, його друг доставив нас із Люком знову до Вірменської площі. Перекинувшись із Люком кількома фразами, він поїхав собі, а ми продовжили свою дорогу у напрямку до костелу.

— Нас чекає єпископ Кармеллі, Едіто. Матимемо з ним цікаву розмову, — повідомив мені Люк, та мені не давало спокою одне питання.

— Де ти знайшов французів із повітряною кулею, Люку?

Він лише знизав плечима.

— Фестиваль повітроплавання у Кам’янці, наскільки мені відомо, носить статус міжнародного, чому ж тебе дивує, що у ньому беруть участь і мої земляки?

Я не втрималася від запитання:

— Тому вони не взяли з нас оплати за політ?

— Еге ж, солідарність між французами понад усе! —