Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

її на невільничому ринку в одному з шемітських міст, захоплених ордою Альмурика, вона припала йому до душі, і він, недовго думаючи, тут же привласнив дівчину, ні в кого не питаючи на те дозволу. Сама вона з радістю прийняла такий поворот у своєму житті, та й чого кращого їй було чекати? Швидше за все, її продали б у шемітський сераль, а для жінок гіборійської ери це було гіршим за все.

Конан і його супутниця кілька діб поспіль не злізали з верблюда — ціла зграя стигійців невтомно переслідувала їх. Коли вони, нарешті, припинили гонитву, утікачам не залишалося нічого іншого, як продовжити шлях у тому ж напрямку — повертатися було вже пізно. Вони довго їхали, видивляючи оазис, але їхній рятівник, верблюд, зрештою, ліг як мертвий, і їм довелося йти далі пішки, утопаючи по коліно в гарячому піску, потерпаючи від найжорстокішої спраги. Дівчина була сильною й витривалою, загартованою суворим табірним життям, як мало хто з жінок тієї жорстокої епохи, проте й вона, як не беріг її варвар, поступово вибилася з сил.

Пекельний жар струмував з неба на чорне, сплутане волосся Конана. Нудотний туман д тупа байдужість хвилями затьмарювали його мозок, та він не піддавався і йшов, зціплюючи зуби, все далі й далі, оскільки тепер знав напевно, що попереду справді місто, а не міраж. Що чекає там на них? Нові вороги? Ким би вони не виявилися-з ними можна буде битися, їх можна буде вбити. А більшого варвару й не треба.

Сонце вже було низько над небокраєм, коли вони зупинилися, нарешті, в життєдайній тіні величезної брами. Конан із полегшенням розпростав плечі. Перед ними на висоті не менше тридцяти футів здіймалися фортечні стіни — зеленуваті на колір, вони блищали, неначе справді були скляними. Конан оглянув верхи стін, проте нічого не помітив. Він крикнув на всю могуть своїх легенів — відповіддю була тиша. Варвар ударив у браму руків’ям шаблі — лише гучна луна озвалася й одразу ж потонула в пісках. Натала, налякана дивною тишею, тремтіла, неначе в лихоманці, а Конан, розпалившись, навалився всім тілом на браму. Та раптом піддалася і, без ані найменшого скрипу, почала відчинятися. Варвар відскочив, насторожений, немов пума, і з шаблею напоготові притиснувся до стіни, чекаючи нападу. Дівчина скрикнула. За брамою лежав чоловік. Конан уважно обстежив його поглядом, потім підняв очі — і побачив просторий майдан, оточений будівлями, сяючими, як і стіни, зеленуватим світлом, за ними підносилися стрункі мінарети. І ніде не було й сліду життя. Посеред майдану стояв чотирикутний зруб колодязя. Ніщо інше тієї миті не могло б потішити Конана більше, у його пересохлому роті вже ледве ворушився обліплений піском спухлий язик. Він підхопив Наталу на руки, шмигонув у браму й зачинив її за собою.

— Він живий? — запитала зі страхом дівчина, показуючи на нерухоме тіло кремезного чоловіка середніх років, з рисами обличчя, звичайними для людини тієї епохи, лише очі його, певне, були дещо вужчими та шкіра жовтішою.

На ньому була пурпурна шовкова туніка, ноги взуті в плетені сандалії, до пояса приторочений короткий меч у піхвах, оздоблених золотом. Конан торкнувся до тіла. Воно було холодним, без жодних ознак життя.

— Навіть не поранений, — здивувався кімерієць, — а мертвий, як Альмурик, коли його нашпигували стигійськими стрілами. Та досить про це. Нам із тобою перш за все треба напитися. Присягаюся Кромом, я осушу весь колодязь!

Зробити це виявилося зовсім не просто. Дзеркало води блищало десь за сорок футів, та ні мотузка, ні якоїсь відповідної посудини поблизу не знайшлося. Розсерджений несподіваною перешкодою, варвар гарячково озирнувся, намагаючись розшукати хоч що-небудь, коли до його вух долетів пронизливий крик дівчини. Він миттю обернувся — до нього біг, тримаючи меч високо над головою, той чоловік, якого він мав за мертвого. Конан не гаяв часу на довгі роздуми, його шабля свиснула в повітрі, і голова незнайомця покотилася по кам’яних плитах. З шиї, немов сік з перерубаної ліани, ударив струмінь крові, тіло похитнулося і, все ще з мечем у руці, звалилося на землю.

— Помер ти нарешті? — гаркнув Конан. — Чи додати? Ну що за таке прокляте місто нам трапилося?

Натала тремтіла всім тілом, затуливши лице долонями. Вона подивилася на Конана, розсунувши пальці, і знову зайшлася плачем.

— Вони уб’ють нас, Конане! Вони не пробачать того, що ти зробив!

— А що я мав робити? Чекати, поки нас порубають на шматки? — він окинув майдан уважним поглядом.

Як і раніше, навкруги панувала тиша, ніде ані найменшого руху.

— Жодної живої душі, — пробурчав він заспокійливо, — добре, я його заховаю.

Схопивши рукою за пояс, він підняв труп, другою рукою схопив за довге волосся відрубану голову і потягнув свою страшну ношу до колодязя.

— Ми не можемо напитися, — розсміявся він, — то хоч ти попий удосталь!

Він кинув тіло в колодязь, слідом за ним шпурнув голову. За якусь мить із темної глибини донісся глухий сплеск.

— А кров, Конане! Кров залишилася! — прошепотіла дівчина.

— Якщо я зараз не нап’юся, то кров проллється ще, — із погрозою в голосі сказав варвар, який не відзначався довготерпінням узагалі, а тим паче тоді, коли його мучили голод і спрага.

Дівчина зі страху й думати забула про їжу, але Конан пам’ятав.

— Ходімо туди, в палац. Має ж тут бути хоч хтось живий.

— О Конане! — вона міцно обійняла його, намагаючись стримати тремтіння. — Я страшенно боюся! Це місто духів — духів і трупів! Повернімося в пустелю! Краще загинути від спеки, аніж від нечистої сили!

— Повернімося в пустелю, як же, — бурмотів Конан гнівно, — ми повернемося тоді, коли нас скинуть із цих стін. Я знайду воду, хай навіть для цього доведеться повідтинати всі голови в цьому клятому місті!

— А раптом у них ці голови знову відростуть? — її голос тремтів від жаху.

— Тоді я відрубуватиму їх, поки вони зовсім не відваляться, — запевнив він її. — Тримайся за моєю спиною і в жодному разі не біжи без наказу.

— Як скажеш, Конане, — шепнула вона тихо.

Натала, смертельно налякана, йшла за Конаном так близько, що він відчував не тільки її гаряче дихання, а й, на власне незадоволення, її сандалії, що наступали йому на п’яти.

Густіючі сутінки наповнювали таємне місто пурпурними тінями. Вони пройшли під аркою й опинилися у великій залі, підлога й стеля якої були викладені все тим же склоподібним зеленуватим каменем, а стіни — з того ж, певне, матеріалу — покривала драпіровка з шовкової, з фантастичними узорами,