Читати книгу - "Убити пересмішника"

— Так, сер. Коли ми опинилися під дубом...

— А звідки ви в такій темряві могли знати, що ви вже під дубом?

— Я йшла боса, а Джем каже, що під деревом земля завжди холодніша.

— Я бачу, нам доведеться призначити його помічником шерифа. Що ж далі?

— Потім на мене щось накинулося, зім’яло мій костюм... здається, я присіла... чую, під деревом якась метушня, наче бійка, хтось когось б’є біля дуба. Джем відшукав мене і потяг до шляху. В цей час хтось... містер Юел, напевно, збив його й повалив на землю, якийсь час вони вовтузилися, а тоді щось хряснуло... Джем закричав не своїм голосом.

Я затнулася. Тільки тепер зрозуміла, що тоді хряснуло. Джемова рука.

— Ну от, Джем як закричить, і більше я його не чула, а потім... мене схопив, мабуть, містер Юел і почав душити, певно, й задушив би, але хтось його збив з ніг і повалив на землю. Мабуть, Джем виручив. Більше я нічого не знаю...

— А що було далі? — Містер Тейт втупив у мене очі.

— Хтось там ходив, спотикався, відсапувався і кашляв так, що аж страшно. Спочатку я думала, що то Джем, але по голосу зрозуміла, що то був не він, і почала шукати його на землі. Думала, може, Аттікус прийшов нам на допомогу і так стомився, що...

— Хто то був?

— Оцей чоловік, містер Тейт, він сам скаже, як його звуть.

Я показала пальцем на чоловіка, що стояв у кутку, але швидко опустила руку, поки Аттікус не помітив, бо він не схвалює таких речей. Вказувати пальцем нечемно.

Чоловік усе ще стояв біля стіни. Відтоді, як я ввійшла до кімнати, він не зрушив з місця — обперся об стіну та так і стояв, схрестивши на грудях руки. Коли я на нього показала, він опустив руки і притиснув їх долонями до стіни. Руки у нього були білі, ніби він ніколи не бував на сонці, і їх білизна чітко вирізнялася на тлі кремової стіни в напівтемній кімнаті.

Я перевела погляд з рук на його штани кольору хакі, вони були в піску, на роздерту сорочку. Він був худий, обличчя таке ж біле, як і руки, тільки гостре підборіддя трохи темніше. Худі, запалі щоки, великий рот, западини на скронях, а сірі очі такі невиразні — мені навіть здалося, що він сліпий. На маківці ріденьке волосся, наче пух.

Коли я показала на нього пальцем, його спітнілі долоні ковзнули по стіні, лишаючи брудні довгасті плями, потім він заклав великі пальці за пояс. Його обличчя скривилося, ніби він зачув неприємне скреготіння, але скоро напруження зникло. Здивована, я не могла одвести від нього погляду. На його обличчі з’явилася квола усмішка, а потім риси обличчя нашого сусіда почали розпливатися: несподівані сльози затьмарили мої очі.

— Здрастуй, Страхолюд! — сказала я.

РОЗДІЛ XXX

 — Містер Артур, доню,— лагідно поправив мене Аттікус.— Джін Луїзо, це містер Редлі. Сподіваюсь, тебе він уже знає.

Якщо Аттікус в таку годину міг представити мене Страхолюду Редлі за всіма правилами етикету, то він... Аттікус лишається вірним собі за всяких обставин.

Обличчя містера Артура знову засвітилося лагідною усмішкою, і я, не знаю чого, під його поглядом зірвалася з місця і побігла до Джема. Мені було ніяково, і, щоб приховати свою ніяковість, я стала поправляти ковдру.

— Ні, ні, не турбуй його! — сказав Аттікус.

Містер Тейт сидів, крізь рогові окуляри пильно розглядаючи Страхолюда. Він хотів щось сказати, коли в передпокої почулася хода доктора Рейнольдса.

— Всі тут,— гукнув він з порога.— Добрий вечір, Артур, я тебе перший раз не помітив.

Голос у доктора Рейнольдса був такий же гучний і бадьорий, як і його хода, він пролунав так, ніби доктор вітався з Страхолюдом щодня все своє життя, і це здивувало мене навіть більше, ніж те, що я опинилася в одній кімнаті з Страхолюдом. Він, певно, теж інколи хворіє. А може, й ні.

Доктор Рейнольдс тримав у руках великий пакунок — щось загорнуте в газету. Він поклав пакунок на письмовий стіл Джема і зняв піджак.

— Тепер ти віриш, що він живий? Хочеш, розкажу, як я дізнався про це? Я почав оглядати його, а він як потягне мене ногою. Довелось усипити його та ще й добре — не можна було навіть торкнутись. А тепер тікай звідси!

— Е-е...— почав Аттікус, кинувши оком на Страхолюда.— Ходімо на веранду, Гек, ще не холодно, стільців там досить.

Цікаво, подумала я, чому Аттікус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, потім догадалася: у вітальні надто яскраве світло.

Ми слідом за містером Тейтом вийшли з кімнати. Аттікус стояв біля дверей і хотів вийти перший, але передумав і пропустив містера Тейта вперед.

Дивна істота людина: навіть за незвичайних обставин вона робить те, до чого звикла. Я не була винятком.

— Ходімо, містер Артур,— несподівано для себе мовила я.— Ви самі не знайдете дороги на веранду, я вас проведу.

Він глянув на мене згори вниз і кивнув головою.

Я повела його через передпокій, повз вітальню.

— Сідайте, містер Артур, ось крісло, вам буде зручно в ньому.

Таким я колись і уявляла його: він сидить на веранді... а погода... яка погода, містер Артур!

Погода й справді була чудова. Все це трохи скидалося на сон, не знаю чому, я запропонувала йому крісло, яке стояло осторонь. І тут було темніше. В темряві Страхолюд почуватиме себе затишніше.

Аттікус сидів у гойдалці, а містер Тейт поряд, у кріслі. На них падало яскраве світло з вікна вітальні. Я сиділа віддалік, поруч із Страхолюдом.

— Ось що, Гек,— промовив Аттікус,— я гадаю, перше, що треба зробити... о господи, забув, що хотів сказати...— Він зсунув на лоб окуляри і притиснув пальцями очі.— Джемові ще й тринадцяти немає... ба ні, йому вже тринадцять... точно не пам’ятаю. У всякому разі, цією справою займеться окружний суд.

— Чим, містер Фінч? — Містер Тейт зняв праву ногу з лівої і нахилився наперед.

— Зрозуміло, це чистий самозахист, і все-таки я повинен піти в контору і глянути, яка це стаття...

— Містер Фінч, ви що? По-вашому, Боба Юела вбив Джем? Ви справді так думаєте?

— Ви ж самі чули, що Всевидько сказала. Тут сумніву бути не може. Вона сказала: Джем прийшов їй на допомогу, збив його і повалив на землю... певно, якось пощастило йому в темряві вихопити у Юела ніж... завтра все з’ясуємо...

— Все