Читати книгу - "Україна: історія"

19 жовтня для визначення загальних культурних потреб українців та обговорення питань нормування української мови Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених. Більш як дві третини з приблизно 100 учасників становило духовенство, решту — інтелігенція. Не дивно, що з'їзд дійшов висновку про сумний стан української культури в Галичині. Близько двох третин освічених українців полонізувалися, а селяни переважно лишалися неписьменними. Проблема ускладнювалася відсутністю літературного стандарту української мови. Після тривалих нарад з'їзд одностайно рекомендував користуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто згоди про те, що основою для літературної норми має служити розмовна мова, але цю пропозицію прийняли, подолавши значний опір і з багатьма застереженнями.

У цей період українці розпочали будівництво у Львові Народного Дому, що мав містити музей, бібліотеку та видавництво, їм також удалося добитися заснування кафедри української мови й літератури при університеті, її першим завідувачем був Яків Головацький. І нарешті, під кінець 1848 р., не бажаючи приєднуватися до контрольованої поляками Галицької народної гвардії, українці, виявляючи свою відданість Габсбургам, попросили згоди Відня сформувати українські військові частини. Та не встигли 1400 «руських стрільців» як слід опанувати військову науку, як їх кинули проти повсталих мадярів.

Буковина й Закарпаття. 1848 рік позначений зростанням активності й в інших західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, ніж у Галичині. В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти румунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом відважного Лук'яна Кобилиці; до парламенту було обрано п'ять українських делегатів; і в 1849 р. цей край відокремлено від Галичини й перетворено на окрему провінцію Корони.

У зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення активності, головним чином пов'язане з діяльністю талановитого й енергійного Адольфа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Галичині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони роками гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на вірність Відню. Переконаний у тому, що слов'янський люд Закарпаття належить до єдиної з українцями Галичини етнічної родини, Добрянський також домагався, щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання Закарпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й невеликому колу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися присутністю російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів. Русофільські тенденції й надалі підігріватимуть суперечки про національну належність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Значення 1848 року. На західноукраїнських землях революційні події 1848 р. були наче спресовані у 277 днів. У цей переламний період українці вперше у своїй історії дістали нагоду самовиразитися як нація. Проте цей самовияв мав неоднозначні наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшими досягненнями 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але ці здобутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості габсбурзького режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради. З огляду на цілковиту відсутність в українців будь-якого досвіду політичної боротьби успіхи Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей, були просто вражаючими. Заснувавши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну твердиню українства.

Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися ліберальних і демократичних поглядів (продовжуючи в той же час перебувати в спілці з дворянами-землевласниками). Відтак через політичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що антиавстрійські сили ототожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючі наслідки.

Проте в цілому 1848 рік, без сумніву, знаменував переламний момент в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальне визволення.

Зміни в Російській Імперії

У середині XIX ст. імперський устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульного удару, котрий породив сумніви в його ефективності та міці. Суворим випробуванням режиму, що його протягом свого 30-річного царювання так заповзято оберігав Микола 1, стала Кримська війна 1854—1855 рр. Почалася вона як типовий конфлікт великих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардінії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той чаc торгівлі збіжжям через причорноморські порти.

Окупований союзними державами Крим став головним театром воєнних дій, тому цей конфлікт справляв на сусідню Україну більший вплив, ніж на будь-яку іншу частину імперії. Українські губернії були основним джерелом постачання царської армії, а з їхнього населення у великих кількостях набиралися солдати — або для служби на передовій, або для охорони кордонів, або для роботи візниками чи на будівництві фортифікацій. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свідчить так звана Київська козаччина 1855 р. Коли того року царський уряд оголосив про утворення ополчення з добровольців, українські селяни, сприйнявши це за відновлення козаччини, яка в їхній свідомості асоціювалася з свободою від кріпацьких повинностей, тисячами кинулися формувати «козацькі» загони, відмовляючись служити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад 180 тис. селян 400 сіл оголосили себе козаками й почали вимагати скасування кріпацтва. Порядок відновили війська, але цей випадок виразно продемонстрував одну з внутрішніх хвороб, що підточували імперію.

Ще очевиднішими ці недуги були на фронті, де попри весь героїзм захисників Севастополя російські війська врешті-решт зазнали поразки. Крім того, що ця поразка значно підірвала престиж Росії, вона переконливо засвідчила, як далеко позаду модернізованих промислових країн Заходу лишилася Росія. Відсталість росіян виявлялася в усьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французькі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективною, ніж у західноєвропейців, незважаючи на те,