Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

— Не  вигадуй, Славуто, ти  — це  ти,  а  не  якийсь там смерд!

— Я ручався за  Ждана і зараз ручаюся. Це  чесний хлопець!  — стояв на  своєму боярин. — Він  хоч  і  молодий, а багато чого  встиг  навчитися! Та,  власне, я й не  наполягаю, щоб ти  його брав   конюшим... Він  і  воїном буде  добрим! Я знаю!

Ігор  обняв старого.

— Ну,  ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врешті, я  і  сам   мав  нагоду пересвідчитися,  що  той   парубок знається на  конях...

Так  Ждан зовсім несподівано для  себе  знову став  конюшим князя Ігоря. Чи  зрадів він  цьому? Не  дуже.  Бо  ще  й досі  холодила йому  серце темна князівська в’язниця, ще  й досі у вухах лунав  брязкіт важкого заіржавілого ланцюга. Та що   мав   робити? Не   перечити ж  князеві! Зате   безмежно зрадів, коли уздрів  Славуту. Кинувся до  нього і,  мов  батькові, поцілував руку.

— Боярине!  Боярине!..  Я  такий щасливий, що  й  ти  тут, разом з нами!.. Коли б Любава могла тебе  увидіти, то була  б теж  щаслива!  Бо  ти  її врятував!  Ти  повернув її з того  світу!

Ігор  з подивом спостерігав цю  незвичайну зустріч. І навіть відчув  якийсь порух  ревності. Чомусь думалося, що своє серце Славута цілковито і назавжди віддав  йому  одному, а виходить — він любить багатьох, і його  люблять усі, хто знає його. Чим же  старий прихиляє до  себе   людей? Піснею? Правдою? Добротою?

Князеві підвели іншого коня — Воронця. Він узяв  повід, поклав руку  на  сідло, але  тут  до  нього підступив Славута.

— Княже, тебе  не  стривожила недобра прикмета? Ти твердо намірився продовжувати путь?  — спитав тихо, щоб чув один князь. — А може...

— Ні,  учителю! — аж вигукнув Ігор. — Дон  мене кличе! Великий Дон!  Там  моя  слава!  Там  шлях  до  града  Тмутороканя, яким володіли мої  предки.

І він  легко злетів у сідло...

На  дев’ятий день  путі,  у середу, першого травня, в післяобідню пору, Ігорів полк досягнув Малого Дінця[65]. Сторожа розвідала зручний брід  і вела  військо на  переправу.

Ігор  з князями, боярами і воєводами стояв на  пригірку, звідки було  видно і тих  воїв,  що  вже  спускалися в долину, до річки, і тих,  що  ще  тільки підходили з глибини степу.

День був  безхмарний, жаркий, як  і  всі  попередні дні. Стомлені і спечені палючим сонцем, припорошені дорожньою пилюкою вої зраділи, уздрівши річку. Нарешті можна і коней напоїти, і самим освіжитися! А може, князь звелить і на  спочив стати? Та усміх  на  їхніх  обличчях здався Ігореві неясним, неприродним, ніби  воїв  прикрила якась тьмянобагрова, з зеленкуватим відблиском тінь, ніби  на  них  падав відсвіт  далекої нічної пожежі. Спочатку він  не  надав цьому значення, та щодалі тінь  згущалась, а вої  вкрилися якоюсь імлисто-кривавою пітьмою. Почали то  тут,  то  там  іржати коні.

Невже збирається на  грозу? Так  ніде  ж ні хмаринки!

І тут несподівано для всіх, а передусім для князя, зі строю вирвався підстаркуватий бородатий вершник  і,  показуючи вгору  списом, заволав:

— Княже, поглянь на  сонце! На  преславного золотого Дажбога! Що з  ним сталося? Його затуляє якась нечиста сила!  На  його  ясний божественний лик  насувається чорний змій! Він хоче поглинути наше денне світило! О, ми,  нещасні  Дажбожі онуки, велика біда  гряде на  Руську землю!  Що робити нам, княже?

І князь Ігор, і Ждан, що  відтепер мав  постійно перебувати  поблизу князя, у вершникові миттю впізнали путивльського коваля Будила. В ковалевих очах  світився жах.

— Який змій? Яка  біда?  Звідки ти  взяв  це,  Будило? — спитав Ігор.

— Та на сонце подивись, княже! На  сонце! Воно зникає! Це  грізне знамення, що  всім  нам  віщує біду!

Ігор  увесь  час,  поки вої спускалися в долину, стояв спиною  до сонця. Тепер же,  після Будилових слів,  повернувся до нього лицем — і остовпів. У грудях похололо, язик затерп. Будило не  брехав: на  сонце справді насувався чорний круг, схожий  на   голову змія.  З  нього  виривалися  зеленкуваті полум’яні роги. Той  круг  закривав уже всю  верхню частину сонця, і лише нижній його  пруг,   схожий на  серп   місяцямолодика, ще світився, як і раніш, своїм гарячежовтим природним промінням.

Князеві на кілька хвилин відібрало мову.  Мов  заворожений, дивився він  на  сонце і не  міг відірвати від нього очей. Бояри і воєводи були  приголомшені теж.

— Славуто, що  це?  — нарешті видавив із себе  Ігор.

— Знамення! — голос  боярина затремтів, зазвучав хрипко.   —  Знамення, що  застерігає нас   від  біди   і  лиха   великого!

Ігор   поглянув на  військо, що   зупинилося в  бентезі  і замішанні, —  і  не  побачив його. Усі  вої  були   тьмою  від нього прикриті! Ні  лиць, ні  зброї, ні  коней не  видно! Чи то сонце зовсім погасло, чи  останні його  промені осліпили йому  очі?

— Славуто, я осліп!  — гукнув у тривозі.

— Ні,  княже, ти не осліп, то ти довго  дивився на сонце. Зараз це  пройде! — заспокоїв його  боярин.

За  хвилину Ігор прозрів. Знову з’явилося і  військо,  і небо, і високе дерево на  тому  боці  річки. З нього пролунав пронизливий  свист. То  половецький див-дозорець подав землі  чужій, незнаємій сигнал тривоги, потім упав  з гілляки на  коня і щодуху  помчав на  схід.

А  що   творилося в  степу!   Злякано  кигикали зегзиці[66], б’ючись грудьми об срібні плеса ріки, на протилежному березі  промчало стадо  нажаханих турів  — аж земля загула  під їхніми важкими ногами, заклекотали орли у високості, дихнуло  з далини вітром, ніби  перед грозою, і погнало по  молодій  ковилі незвичні для ока червонясті хвилі.  Коні іржали, били копитами, і вої  в сум’ятті і розпачі кричали, зводили до неба  руки, молилися.

А сонце зменшувалося і зменшувалося. Залишався лише вузький пруг,  як  серп  місяця.

Молоді князі, бояри і воєводи стояли пригнічені, налякані, розгублені.

— Чи  видите? — спитав Ігор. — Що означає знамення  се?

Всі мовчали. Хіба  не  ясно? Знамення на  горе! А Славута сказав:

— Княже, не  на  добро єсть  знамення се!  Не  на  добро! Ігор   похилив голову. Тривога і  розпач холодили йому серце. Що  робити? Що  сказати боярам та дружині? Повернути  полки назад? Не  зустрівшись з  половцями? Який же сором буде  йому!  Як  же після цього дивитися князям і людям  у вічі!

Він  похитав головою, і цей  порух  усі розцінили як  знак, що