Читати книгу - "Метелик"

Записку передали Галгані й Дега. До горла мені підкочується клубок. Як добре мати таких вірних, таких відданих друзів!

І в мене міцнішає віра, що я вийду з цієї могили живий, і я знову ступаю швидко й рішуче: раз, два, три, чотири, п’ять, кругом… Ходячи по камері, я думаю: скільки ж у тих двох благородства, скільки бажання робити іншим добро! Вони ж, мабуть, дуже ризикують втратити свої посади, один — бухгалтера, другий — начальника пошти. Скількох людей їм довелося підкупити, щоб простягти руку допомоги з острова Руайяль аж сюди, до моєї камери в «Людожерці»!

Ти повинен знати, читачу, що в сухому кокосовому горіху дуже багато олії. В цій олії, крім поживних речовин, яких нам так бракує при нашому режимі, чимало вітамінів. Коли щодня з’їдати по кокосовому горіху, матимеш добре здоров’я. Тепер я понад два місяці отримую без будь-яких пригод їжу й куриво. Я курю обережно, як це роблять індіанці сіу: глибоко вдихаю дим, а видихаю його поволі, помахуючи правою долонею, мовби віялом, щоб він швидко розвіявся.

А вчора сталося щось дивне. Не знаю, добре я вчинив чи погано. Вартовий на підвісному містку сперся на поручень і задивився в мою камеру. Припалив сигарету, затягся кілька разів, а потім випустив з руки. А сам пішов. Я зачекав, поки він повернувся, і відверто розтоптав сигарету ногою. Вартовий на мить зупинився й, побачивши, що я зробив, рушив далі. Що він відчув — жаль до мене чи сором за адміністрацію, до якої сам належить? А може, то була пастка? Я нічого не розумію, і це мене тривожить. Коли страждаєш, стаєш надміру вразливий. Якщо вартовому забаглося стати на хвилину порядною людиною, то мені не хотілося б образити його своєю зневагою.

Ось уже понад два місяці я в «Людожерці». Це, на мою думку, єдина в’язниця, де нічого навчитися. Бо тут не маєш ніяких планів. Я звик ніби роздвоюватись. Виробив собі надійну тактику. Щоб поринути в спогади, збудити в уяві картини зі свого життя, дитинства чи щоб почати будувати повітряні замки, треба спершу добре втомитися. І я години дві без упину ходжу по камері, думаючи про будь-що. Потім, вибившись із сили, лягаю на нари, кладу голову на одну половину ковдри, а другою вкриваю обличчя. Тепер повітря ледве проникає крізь ковдру до мого рота й носа. Це, мабуть, спричиняється до своєрідної асфіксії, і в мене починає боліти голова. Я задихаюся від духоти та браку повітря і вже ніби витаю в небесах. Яке неповторне відчуття збуджують у мене ці злети душі! В мене були ночі кохання, куди палкішого, ніж тоді, коли я був на волі, куди зворушливішого й з набагато гострішими відчуттями, ніж те, яке я спізнав насправді. Так, ця здатність подорожувати в просторі дозволяє мені посидіти з матір’ю, яка померла ще сімнадцять років тому. Я перебираю між пальцями поділ її сукні, а мати гладить моє кучеряве волосся, яке вона, коли мені було п’ять років, відпускала дуже довге, наче я був дівчинкою. Гладжу її тонкі, з ніжною, мовби шовковою, шкірою пальці. Вона сміється з мого непогамовного бажання пірнути в річку — якось, гуляючи з нею, я побачив, як це робили старші хлопці. В моїй уяві спливають найдрібніші деталі її зачіски, її ніжні світлі й іскристі очі, вчуваються лагідні й незабутні слова: «Мій маленький Рірі, будь розумненький, щоб матуся могла тебе дуже любити. Згодом, коли ти трохи підростеш, стрибатимеш у річку з дуже-предуже великої висоти. А зараз ти ще маленький, моє золотце. Той день, коли ти виростеш, настане швидко, навіть надто швидко».

І, тримаючись за руки, ми йдемо понад річкою додому. Я справді переношуся до будинку свого дитинства. Це так схоже на дійсність, що я затуляю долонею їй очі, аби вона не могла читати нот, однак і далі грала мені на фортепіано. Так, я справді у своєму домі, це не гра уяви. Я стою на стільці позад вертливого табурета, де вона сидить, і щомога натискаю своїми рученятами, намагаючись закрити її великі очі. Її проворні пальці й далі грають на фортепіано мелодію «Веселої вдови», аби я дослухав її до кінця.

Ні ти, нелюдяний прокуроре, ні ви, поліцейські із сумнівною порядністю, ні ти, жалюгідний Полене, який купив собі волю лжесвідченням, ні дванадцять нікчемних шкарбунів-засідателів, які підтримали прокурора та його метод тлумачити факти, ні наглядачі з дисциплінарної в’язниці, гідні служники «Людожерки», ніхто, абсолютно ніхто і ніщо, навіть грубезні стіни й відстань, яка відділяє цей загублений в Атлантичному океані острів від мого дому, — не перешкодять мені вирушити в свої рожеві, забарвлені щастям подорожі, коли я подумки злітаю на зорі.

Я помилявся, говорячи, що ділю час тільки на години. Інколи доводиться ділити його й на хвилини. Скажімо, десь за годину по тому, як роздадуть каву й хліб, починають випорожнювати параші. У своїй порожній я знаходжу кокосовий горіх, п’ять сигарет і написану фосфоресцентним чорнилом записку. Не завжди, але часто в цей час я лічу хвилини. Робити це неважко, бо на один мій крок іде секунда, і через кожні п’ять кроків я, повертаючись, відраховую п’ять секунд. Дванадцять таких переходів — і минає хвилина. Не подумайте, нібито мене бере нетерплячка дізнатися, чи дістану я кокосовий горіх, від якого тут залежить моє здоров’я й життя, та сигарети, що їх я з насолодою курю в цій могилі десять разів на добу (кожну сигарету я закурюю двічі). Коли починають роздавати каву, мене охоплює незвичайна тривога: я боюся — хоч і без особливих на те підстав, — щоб не сталося лиха з людьми, які щоразу йдуть на ризик і так щедро допомагають мені. Отож я напружено чекаю і відчуваю полегкість аж тоді, коли бачу горіх. Його передали, отже, з ними все гаразд.

Повільно, дуже повільно минають години, дні, тижні, місяці. Ось уже майже рік я тут. Точніше, вже одинадцять місяців і двадцять днів я не говорив ні з ким більше сорока секунд, і то уривками слів, що нагадує скоріше бурчання, ніж розмову. І все ж таки іноді щастить перемовитися з кимось уголос.

Я застудився й почав дуже кашляти. Подумавши, що мене поведуть до лікаря, я прикинувся хворим.

Приходить лікар. На превеликий мій подив, відчиняється віконце, і в ньому з'являється голова.

— Що з вами? У вас щось болить? Застудили бронхи?