Читати книгу - "Остання любов президента"

— Слухай, підер, забери своє щеня, інакше я скажу своїй крихітці «Фас!», — виплюнувши недопалок, шипить на мене парубійко в коротенькій шкіряній куртці.

— Це хто тут підер? — обурююсь я і відчуваю, як усередині мене починає кипіти благородна агресія. — От я тебе зараз...

— Діду, спам’ятайся! До Нового року не доживеш! — Парубійко підводиться з лавки й водночас нишпорить правою рукою в кишені куртки. — Похорони зараз не всім по кишені.

Я гарячково промацую кишені свого елегантного плаща. Кишені порожні, як і належить кишеням президента. Адже той живе не зі своєї кишені, а з кишені країни. Я озираюся. І раптом щось блиснуло за моєю спиною, і на голову парубійка з величезною силою гепнула порожня скляна пляшка.

«Невже Майя?» — прослизає в моїй голові.

Аж ні. Парубійко звалюється снопом на лавку і відкриває мені Колю Львовича. Відразу хтось підхоплює мене з обох боків попід руки й тягне геть.

Поки я намагаюся второпати, що діється, поруч зупиняється чорний «BMW». Відчиняються дверцята. Я сідаю і бачу на задньому сидінні Майю.

— А в ресторані «Метрополь» цього би не сталося, — промовляє вона з докором.

— А де песик? — цікавлюся я.

— Утік твій песик, — зітхає Майя.

139

Київ. Кінець березня 1992 року. Неділя.

Під ногами — каша від учорашнього снігу. Небо напрочуд свіже і синє. Сонце також свіже. Але у мене трішки болить голова. Вчора мене годував і поїв Георгій Степанович, колишній комсомольський вожак Жора. Він повернувся з Америки трішки товстішим і лисішим. Та й пахне від нього солодко, наче від жінки. Але голос і завзяття — ті ж самі.

— Ти мені потрібен. Терміново! — сказав він мені по телефону вчора вранці.

I вже о дванадцятій ми зустрілися під портиком Головпочтамту. Потім засіли в грузинському кафе.

— Ну що, отримав диплом? — запитав він.

— Ні, я ж на заочному.

— Нічого, отримаєш! — усміхнувся він, розливаючи коньяк. — Ти мені потрібен для діла!

— Для якого?

— Будеш директором ресторану закритого типу для банкірів і бандитів. Із гарною зарплатнею і харчами. Згода?

— Але ж я... Я ніколи цим не займався...

— От і почнеш! Вигляд у тебе привітний, довіру викликаєш. Досвід отримав у нашому комсомольському буфеті. Ну, а тут щось схоже, тільки веселіше. Даю тобі двісті баксів на місяць! Вирішуй!

— Двісті?! — сума валить мене з ніг. — Згода!

— Чудово! — Жора б’є своєю долонею по моїй підставленій долоні й відразу ж підносить чарку з коньяком. — Давай! Не хвилюйся! Ресторан виведе в люди мене, а я витягну тебе! Зараз у Києві поважному політикові чи банкірові ніде усамітнитися! У нас завжди так — є з ким, але немає де!

Він регоче. З-за барної стійки за нами пильно, але з люб’язною усмішкою, спостерігає типовий вірмен. У білій сорочці з чорною краваткою-метеликом. Мабуть, він думає, що ми просто напиваємося. Йому не зрозуміти, що мені щойно запропонували зарплатню у двісті баксів. Адже він сам навряд чи на недоливах вина-горілки стільки накраде!

Випили ми з Георгієм Степановичем дві пляшки коньяку, і коли б не пляшка «Советского шампанского», усе було б добре. Але шампанське погано лягає на коньяк. От голова і гуде, хоч я це приховую. Я обіцяв поїхати з мамою до Дмитра і вже майже зібрався. Вже одягнув свою дуту куртку та на годинник поглянув п’ять разів. Вже за чверть дванадцята. Зараз мати повернеться з гастроному, куди вона пішла за лікарською ковбасою, і ми поїдемо. Останнім часом Дмитро тільки лікарську ковбасу і просить. Ніби вона йому допомагає, як ліки! Оце так вигадали назву. «Вчительської» ковбаси чомусь немає. «Інженерної» та «Офіцерської» також. А «Лікарська» — на кожному кроці. Так наче на нас усіх лікарів не вистачає!

140

Цюріх. 28 жовтня 2004 року.

— Віскі! — кричу я до бармена, який стоїть за барною стійкою.

Я кричу до нього вже четвертий раз. Переді мною на столику — три порожні низькорослі склянки. Дивно, що він їх не забирає. Це ж виходить, якщо я вип’ю дванадцять разів за їхньою смішною міркою, то на столикові залишаться стояти дванадцять порожніх склянок?

Я сиджу спиною до скляної стіни, за якою, не поспішаючи, протікає життя швейцарської вулиці. Іноді озираюся та проводжу кого-небудь з перехожих поглядом.

— Бітте! — бармен ставить переді мною на стіл четверту склянку.

Критичним поглядом дивиться на підлогу, на калюжу біля моїх ніг.

— Соррі! — перепрошую я.

І п’ю. Повільно, кінчиком язика розтираю смак віскі по піднебінню, а потім по всьому роті.

Я замерз і завітав до цього бару. Якби не раптовий холод, то йшов би далі. Але зараз, на четвертій склянці віскі, до мене повертається тепло. Моє тіло здається мені занадто важким, і хоч я сиджу на зручному стільці з підлокітниками, час від часу дивне запаморочення підштовхує мене то в один, то в інший бік. I мені здається, що я от-от впаду, що рівновага назавжди залишить мене.

Переді мною на стіл опускається чергова склянка віскі, потім — ще одна.

Грюкають двері у бар. Я ліниво оглядаюсь і бачу поліцейських, які наближаються до мене. Їх двоє. Вони присідають з обох боків біля мене. За мій стіл. Без усякого там ентузіазму оцінюють кількість порожніх склянок. Підбігає бармен і щось їм пояснює.

«Ось воно що! — розумію я, спостерігаючи за його обличчям. — То ти мене з самого початку вирішив здати ментам! Тому й склянок не прибирав, щоб відрекомендувати мене як п’яничку».

— Пасс? Ідентітет? — дивиться мені прямісінько у вічі один з поліцейських.

Я ледве дістаю з мокрої кишені піджака все, що там є: мокрі швейцарські банкноти, дрібні гроші, кредитку та пластикову картку-ключ від нашого готелю.

На картці під назвою готелю півкругом розташовано п’ять золотистих зірок. Поліцейські відразу звертають на них увагу, і, як мені здалося, їхні обличчя втрачають первісну сувору міну.

— Інгліш? Амерікен? — запитує один з поліцейських.

— Юкрейн, Київ.

— Русіш?

— Русіш, русіш, — зітхаю я втомлено.

Один із поліцейських дістає із шкіряної кишеньки на поясі рацію і щось туди белькоче.

Мені стає дуже нудно. Я відсовую порожні склянки на край круглої стільниці. Ховаю обличчя в долоні та схиляю голову донизу, на стіл.

— Пробачте,