Читати книгу - "Світло в серпні"

— Так. Старий Док Гайнз узяв його. Бог допоміг старому Доку Гайнзу, ото й старий Док Гайнз допоміг Богові. І Всевишній виявив свою волю вустами маленьких дітей. «Нігер! Нігер!» — кричали вони перед лицем Бога, перед людьми, провіщаючи волю Господню. І старий Док Гайнз сказав Господові: «Мало того. Оті дітлахи обзивають одне одного й гіршими словами, ніж „нігер“». І Господь відрік: «Чекай і наглядай, бо не можу марнувати час на вашу земну бридоту та розпусту. Я поклав на нього знак, а тепер зроблю так, щоб це знали люди. А тебе Я ставлю тут стерегти й берегти Мою волю. Тобі належить пильнувати й наглядати».

Мова обривається. Не стихає помалу, а різко припиняється, як ото голку з грамофонної платівки знімає рука когось, що не слухав запису. Священик переводить мало не палючий погляд на Байрона.

— Що це? Що це означає? — питає він.

— Я хотів влаштувати так, щоб місіс Гайнз прийшла й поговорила з вами без чоловіка, — відповідає Байрон. — Та тільки ніде було його лишити. Жінка каже, що мусила пильнувати його. Вчора в Моттстауні Док Гайнз намовляв людей лінчувати його, не знаючи навіть, у чому той завинив.

— Лінчувати? — перепитує Гайтавер. — Лінчувати свого рідного внука?

— Так вона каже, — рівним тоном відповідає Байрон. — Стверджує, що саме задля цього він сюди й приїхав. І їй довелося приїхати, щоб не дати чоловікові цього зробити.

Знову заговорила жінка. Мабуть, слухала. Та її обличчя таке саме здерев’яніле, без виразу, як і спочатку. Мертвотний голос озивається раптово, майже як у чоловіка:

— Ось уже п’ятдесят літ він такий. Та ні, більше. П’ятдесят років — це відколи я мучуся. Він і перед тим, як ми побралися, завжди бився. І тої ночі, коли народилася Міллі, його посадили у в’язницю за бійку. Оце я пережила та перетерпіла. Чоловік казав, що мусить битися, бо менший за інших, а ті ладні йому на голову вилізти. А то ж його марнослав’я та гординя. Я казала, що все це — через диявола. Що колись диявол заскочить його зненацька і скаже: «Юф’юсе Гайнзе, я прийшов по своє». Отак я йому сказала наступного дня після пологів, не можучи зо слабості голову звести, а його тільки-но вкотре випустили з в’язниці. Так йому й сказала: «Це ж сам Господь Бог попереджує тебе й знак подає. У той день і годину, коли народилася донечка, ти сидів у тюрмі. Це небесне знамення, що Всевишній не вважає тебе гідним виховувати доньку». То було Боже знамення, що місто (він тоді робив кондуктором на залізниці) нічого Юф’юсові не дасть, крім шкоди. Та й утямив це, бо то було знамення, і ми виїхали — якнайдалі від міста. Згодом він став майстром на тартаку, й добре йому велося, бо тоді ще ані гадав називати ім’я Господнє даремно і в гордині, щоб усправедливити й виправдати диявола в собі. Отож коли Лем Буш, повертаючись уночі возом із цирку додому, не спинився біля нас, аби зсадити Міллі, мій чоловік увійшов у дім і заходився викидати речі з шухляди комода, щоб добратися до пістолета. Я сказала: «Юф’юсе, це диявол тобою поганяє. Ти гарячкуєш зовсім не для того, щоб Міллі була в безпеці». А він відповів: «Хай навіть і диявол. Хай навіть і диявол» — і вдарив мене кулаком. Я впала впоперек ліжка й дивлюся на нього…

Вона змовкає. Зі спадною інтонацією, немовби пружина розкрутилася до кінця на половині грамофонної платівки. І знову Гайтавер переводить на Байрона гнівливий здивований погляд.

— Я теж таке чував, — підтверджує Байрон. — Спершу мені теж нелегко було добрати, що й до чого. Гайнзи жили біля лісопильні, де він був майстром, в Арканзасі. Дівчині тоді було десь вісімнадцять літ. Одної ночі повз лісопильню їхав цирк до міста. Був грудень, безперестанку лив дощ. Під одним із фургонів проламався міст, недалеко від Гайнзів. Отож до їхнього дому прийшли люди, розбудили господаря й попросили позичити їм таль, щоб витягти фургон…

— Божа огида до бабського стерва! — раптом викрикує старий. Його голос стихає, слабне, немовби тільки хотів привернути увагу. А тепер знову зазвучав прудко — переконливою туманною мовою фанатика стариган знову розповідає про себе у третій особі: — Він знав. Старий Док Гайнз знав. Він уже бачив на ній, під її вбранням бабський знак Господньої огиди. Отож він пішов, накинув дощовик, засвітив ліхтар, повернувся, а вона вже біля дверей, теж плащ одягла. Він каже: «Іди лягай», — а вона відповідає: «Я теж хочу піти». Він наказує: «Вернися в кімнату й лягай спати». Вона вернулась, а він пішов, узяв на тартаку великий таль і витягнув фургон. Мало не до ранку працював і гадав, що дочка послухалася батькового наказу, як Бог велить. Але треба було знати наперед. Знати огиду Господню до бабського стерва, знати ходячий образ розпусти й плюгавства, що вже смердів перед очима Господніми. І ото бреше старому Доку Гайнзу, — а він же все наскрізь бачить, — що це мексиканець. Таж старий Док Гайнз бачив на його лиці чорне прокляття Всемогутнього Бога. І ото бреше…

— Що це? — питає Гайтавер. Підносить голос, сподіваючись заглушити старого. — Що це означає?

— Той парубок був із цирку, — тлумачить Байрон. — Дівчина сказала, що це мексиканець. Батькові сказала, коли він її догнав. Може, й сам парубок такого їй наговорив. А він, — Байрон знов киває на старого, — якось дізнався, що в цьому хлопцеві — негритянська кров. Мабуть, самі циркачі пробовкали, не знаю. Гайнз ані разу не обмовився, звідки він це взнав, неначебто вважав це дрібницею, що не має ніякого значення. Зрештою, й не мала, після подій наступної ночі.

— Наступної ночі?

— Мабуть, вона все-таки викралася тої ночі, коли застряв цирк. Гайнз каже, що вислизнула. Принаймні він так повівся, ніби здогадувався про це, бо якби не знав і якби дочка не втекла, то нічого такого не накоїв би. Наступного дня вона поїхала до цирку з кількома сусідами. Він відпустив дочку, бо ще не знав тоді напевне, що вона вислизнула минулої ночі. Нічого не підозрював, коли вона, причепурившись по-святковому, вийшла сісти на сусідів віз. А вночі, коли сусід повертався додому, Гайнз чекав і почув, що віз проїхав мимо, ніби й не мав зупинитися, щоб висадити Міллі. Отож вибіг, гукнув їх, щоб спинили коней, але дочки там не було.