Читати книгу - "Крадійка книжок"

Руді запхав руку в кишеню.

То був Святвечір.

Його тато був десь біля Відня.

Хлопець подумав, що тато був би зовсім не проти, щоб вони пробралися до його улюбленої крамниці. Того вимагали обставини.

Двері плавно прочинилися, і обоє прослизнули всередину. Рука Руді потягнулася до вимикача, та електрику вже давно відрізали.

— Тут є якісь свічки?

Руді стривожився.

- Я взяв ключа. Та й взагалі, то була твоя ідея.

У розпал суперечки Лізель перечепилась через якусь купу на підлозі. На неї звалився манекен. Зачепився за її руку і розлетівся на дівчинці простісінько в одязі.

— Зніми це з мене! — Манекен розпався на чотири частини — тулуб, голову, ноги і дві окремі руки. Здихавшись його, Лізель підвелася і засапано видихнула: — Ісус, Марія.

Руді підняв одну манекенову руку і поплескав її по плечу. Коли дівчинка перелякано обернулася, він простягнув її в дружньому жесті. — Приємно познайомитись.

Якийсь час вони повільно просувалися вперед тісними стежками крамниці. Руді попрямував до прилавка. Перечепився через порожню коробку, упав, щось просичав, почав лаятись, і знову повернувся до дверей.

— Та це безглуздо, — заявив він. — Почекай хвилинку. — Лізель сиділа, тримаючи манекенову руку, поки він не повернувся з запаленою лампадкою, яку взяв у церкві.

Його обличчя оточувало світлове кільце.

— То де той подарунок, яким ти так хвалилася? Сподіваюся, це не один з тих чудернацьких манекенів?

— Посвіти мені.

Коли Руді дістався дальнього лівого закутка татової крамниці, Лізель взяла в одну руку лампадку, а другою перебрала костюми, які там висіли. Витягла одного, але швидко запхала його назад і взяла іншого.

— Ні, все одно завеликий. — Переглянула ще два і показала Руді Штайнеру темно-синій костюм. — Ніби твій розмір, правда?

Поки Лізель сиділа у темряві, Руді приміряв костюм, сховавшись за шторкою.

Його оточувало світляне кільце, від його рухів металися тіні.

Тоді він вийшов і підняв лампадку над головою, щоб дівчинка змогла його роздивитись. Не зашторене, світло скидалося на колону, виблискувало на елегантному костюмі. І освітлювало його брудну сорочку та зношені черевики.

— Що скажеш? — запитав Руді.

Лізель ретельно його оглядала. Обійшла кругом і здвигнула плечима.

— Непогано.

— Непогано? Та я виглядаю краще, ніж непогано.

— Черевики псують всю картину. І твоя мармиза.

Хлопець поставив лампадку на прилавок та з удаваним роздратуванням підійшов до Лізель, і вона відчула, що її охопила певна ніяковість. Тож із полегшенням, хоча й розчаровано, дівчинка дивилася, як він перечепився і впав на горезвісного манекена.

Уже на підлозі Руді засміявся.

Тоді заплющив очі, міцно-міцно.

Лізель підбігла.

Схилилася над ним.

Поцілуй його, Лізель, поцілуй його.

— Руді, з тобою все добре? Руді?

— Я сумую за ним, — промовив хлопець, кудись убік, над підлогою.

- Frohe Weihnachten, — відповіла Лізель. Вона допомогла йому підвестися і поправила костюм. — Веселого Різдва.

Частина 9

«Останній людський незнайомець»

а також: наступна спокуса — картяр — сніги Сталінграда — брат, що не старіє — аварія — гіркий присмак запитань — ящичок для інструментів, закривавлений і ведмедик — поламаний літак — і повернення додому

Наступна спокуса

Цього разу це було печиво.

Але вже зачерствіле.

То було печиво «Kipferl»[51], що залишилося з Різдва, і ось уже два тижні воно стояло на письмовому столі. Нижні були прибиті до тарілки, ніби маленькі підкови, посипані цукровою пудрою. Інші нагромадилися зверху, утворюючи тверду для зубів гірку. Лізель внюхала їх, тільки-но вчепилася пальцями за підвіконня. Кімната пахла цукром, тістом і тисячами сторінок.

Не було жодної записки, та дівчинка одразу збагнула, що це справа рук Ільзи Германн, а печиво, певна річ, чекає там саме на неї. Вона повернулася до вікна і тихесенько прошепотіла крізь щілину. Ім’я шепоту було Руді.

Того дня вони йшли пішки, бо дорога була ще занадто слизькою для велосипедів. Хлопець стояв під вікном, на чатах. Коли вона покликала його, обличчя Руді з’явилося у вікні і Лізель вручила йому тарілку з печивом. Його не довелося довго вмовляти.

Його очі пожирали печиво, і він не втримався від запитань:

— Там є ще щось? Молоко?

— Що?

- Молоко, — повторив Руді, цього разу трохи голосніше. Якщо він і розібрав ображений тон її голосу, то нічим цього не виказував.

Над ним знову вигулькнуло обличчя крадійки книжок.

— Ти геть дурний? Дай мені спокійно вкрасти книжку.

— Та будь ласка. Я просто кажу, що…

Лізель пішла до найдальшої полиці і сіла за стіл. У верхній шухляді вона знайшла папір і ручку, написала «Дякую» і залишила свою записку на столі.

Зліва, ніби кістка, випиналася книжка. Її блідим корінцем, наче шрами, тягнулися чорні літери. «Die Letzte Menschliche Fremde» — «Останній людський незнайомець». Книжка тихенько шепотіла, коли дівчинка витягала її з полиці. Злетіла хмарка пилюки.

Уже на вікні, коли вона зібралася перестрибнути надвір, двері до бібліотеки зі скрипом прочинилися.

Лізель вже підняла коліно і крадійською рукою трималася за раму. Вона обернулася на звук і побачила мерову дружину в новенькому купальному халаті і капцях. На нагрудній кишені халата було вишито свастику. Пропаганда дісталася навіть до ванни.

Вони дивилися одна на одну.

Лізель глянула на груди Ільзи Германн і підняла руку.

- Heil Hitler.

Дівчинка вже збиралася вистрибнути надвір, та раптом її осяйнуло.

Печиво.

Воно було тут кілька тижнів.

А це означало наступне: якщо мер заходив до бібліотеки, то він напевне помітив печиво. І запитав дружину, чому воно там стояло. Або — щойно дівчинці сяйнула ця думка, як її заповнив якийсь дивний оптимізм — можливо, це й зовсім не мерова, а її бібліотека. Ільзи Германн.

Вона не розуміла, чому це було так важливо, але тішилася самою думкою про те, що така величезна кімната, вщерть забита книжками, належала жінці. Адже саме вона познайомила Лізель з бібліотекою і вперше відкрила їй — в буквальному сенсі — вікно можливостей. Так набагато краще. Все на своїх місцях.

Перед тим як рушити, дівчинка на мить затрималась і запитала:

— Це ваша кімната, правда?

Мерова дружина напружилась.

— Колись я читала тут зі своїм сином. А тоді…

Лізель помацала рукою повітря у себе за спиною. Вона бачила маму і сина, що читали на підлозі, а хлопчик тицяв пальцем на картинки і слова.

А тоді за вікном вона побачила війну.

— Я знаю.

Знадвору долетів вигук:

— Що ти сказала?!

Лізель