Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

приписаний йому Сталіним наступ у 1919–1920 роках «з Волги на Кубань по козачих землях». Послухаємо Лева Давидовича: «Я требовал, чтобы первым ударом отрезали добровольцев от казаков и, предоставив казаков самим себе, сосредоточили главные силы против Добровольческой армии. Главное направление удара приходилось, по этому плану, не с Волги на Кубань, а от Воронежа на Харьков и Донецкий бассейн. Крестьянское и рабочее население в этой полосе, отделявшей северный Кавказ от Украины, было целиком на стороне Красной Армии» [244, с. 432].

Тобто, як би Сталін у своїх працях не оббріхував Лева Троцького та троцькізм взагалі, приписуючи йому неіснуючі гріхи, обидва приховували головне: участь Махна та його армії у розгромі Денікіна восени 1919 року. Більшовики, зрозумівши, що їм приходить кінець, випросили у Нестора Махна другий договір, який, скоріше за все, був підписаний в кінці серпня — на початку вересня 1919 року. Махно кинув на тили армії генерал-лейтенанта Денікіна близько 50 тисяч шабель та багнетів свого війська, яке повністю перерізало шляхи сполучення та постачання. Коли дивитися на карту (схему) рейду корпусу К.К. Мамонтова, то видно, що він після захоплення 18 серпня 1919 року Тамбова чомусь пішов не на північ, а різко повернув на захід до Єльця, куди прибув 31 серпня. Звернімо увагу — ми наводимо виключно російські радянські джерела.

Немає сумніву, що корпус генерал-лейтенанта Мамонтова Денікін змушений був повернути назустріч армії Махна. Ось що пише Велика Радянська Енциклопедія (третє видання): «Вечером 31 авг(уста) после упорного боя противник (армія Мамонтова. — В.Б.) ворвался в Елец, 6 сент(ября) занял Грязи, 11 сент(ября) — Воронеж, но 12 сент(ября) был выбит из города, 18–19 сент(ября) мамонтовцам, понёсшим большие потери (из 9 тыс. осталось лишь 2 тыс.), удалось соединиться в р(айо)не между Старым Осколом и Кортояком с кавалерийским корпусом генерала Ф.Г. Шкуро: М(амонтов) р(ейд) принёс большие разрушения и потери, затруднил управление войсками Южного фронта» [25, т. 15, с. 313].

Звернімо увагу — більшовики проти денікінської кінноти мали теж кидати свою кінноту, якої у них на той час ще не було. Так звана Кінна армія Семена Будьонного була сформована через півтора місяця після описаних подій. І ще: більшовицька енциклопедія веде опис подій протидії рейду корпусу Мамонтова виключно загальними словами: «…но 12 сент(ября) был выбит из города…» А які частини Червоної армії протистояли кавалеристам корпусу генерал-лейтенанта Мамонтова — повністю замовчується. Надзвичайно дивно!

Отож, корпус Мамонтова під Воронежем був розгромлений армією Махна, яка, за другим договором з більшовиками, прийшла їм на допомогу. Це комуністи приховують досі, бо зрозуміло, що військо Нестора Івановича в кінці 1919 року своїм рейдом по тилах Добровольчої армії Денікіна врятувало режим більшовиків від повного краху. Отака правда історії!

Послухаємо сучасних дослідників:

«…слід сказати, що своїми діями (майже 80 тис. бійців «батька» громили денікінські тили влітку 1919 р.) Н. Махно надав суттєву допомогу радянській владі у розгромі денікінщини» [243, с. 225–226].

Додамо: більш критичного моменту для підписання другого договору (зафіксовано таких три) між Махном та більшовицькою радянською владою комуністична історія не знає. І ще слід підкреслити — абсолютно всі три договори укладалися між радянською владою, з особистого дозволу Голови Російського Раднаркому Леніна, та Махном. І не важливо, де та хто їх підписував.

Повернімося до подій далекого 1919 року. Врятувавши корпус Мамонтова, кинувши йому на підмогу кавалерійський корпус генерала Шкуро, Денікін через Лиски — Россош змушений був ці обидва пошарпані формування відвести в тил своєї армії, а на знищення чи протистояння армії Махна кинути новий військовий корпус Я.А. Слащева. Послухаємо:

«Деникин был вынужден бросить на борьбу с М(ахно) корпус ген(ерала) Я.А. Слащева (восени 1919 року. — В.Б.)» [25, т. 15, с. 525].

Певна річ — згадане формування Денікін зняв із фронту. А позаяк на місці його дислокації залишилася «велика дірка», то Денікін закрив її пошарпаним корпусом генерал-лейтенанта К.К. Мамонтова (тим самим). Більшовики скористалися цим фактором та тим, що генерал-лейтенант Я.А. Слащев, кинувши свій військовий корпус проти армії Махна, а вона на той час теж значно поріділа, подався за Махном аж у Таврійські степи. Тобто вивів своїх солдатів із зони наступу Добровольчої армії. Послухаємо:

«В ноябре 1919 корпус М(амонтова) был разбит конным корпусом С.М. Будённого под Касторной. За поражение 2 декабря 1919 отстранён Деникиным от командования» [25, т. 15, с. 312].

Тобто військовий корпус генерал-лейтенанта К.К. Мамонтова під час контрнаступу більшовицьких війську грудні 1919 року перебував на передовій лінії. Мусимо зазначити, що саме цей відтинок радянської історичної науки настільки спаплюжений та перебріханий, що в ньому не залишилося живого місця. Тому ми змушені цитувати наші джерела так, як їх наводять радянські науковці.

Автор звернув увагу на той факт, що хоча Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) наводить прізвища деяких генералів денікінської армії:

1. Денікін Антон Іванович — генерал-лейтенант царської армії з 1916 року;

2. Май-Маєвський Володимир Зенонович — генерал-лейтенант з 1917 року;

3. Мамонтов Костянтин Костянтинович — генерал-лейтенант з 1919 року;

4. Врангель Петро Миколайович — генерал-лейтенант з 1917 року;

5. Дроздовський Михайло Гордійович — генерал-майор з 1918 року;

6. Шкуро Андрій Григорович — генерал-лейтенант з 1919 року, та от генерала Слащева Я.А. серед них немає. Хоча є — Слащов Яків Олександрович. Послухаємо:

«Слащов Яков Александрович… один из руководителей контрреволюции на Юге России в 1919–20, генерал-лейтенант (1920)… Во время Гражд(анской) войны 1918–20 в белогвард(ейской) Добровольч(еской) армии командовал бригадой и дивизией. С декабря 1919 руководил обороной Крыма с севера, командуя отдельным (затем 2-м армейским) корпусом» [25, т. 23, с. 555].

Зрозуміло, що білогвардійський, денікінський Я.А. Слащев та «Слащов Яков Александрович, генерал-лейтенант, командующий с декабря 1919 обороной Крыма с севера…» — одна людина. Хоча, звичайно, зовсім не зрозуміло, як Я.А. Слащев, у листопаді 1919 року разом зі своїм корпусом знятий з лінії фронту та кинутий генералом Денікіним проти Махна, міг у грудні місяці того ж таки 1919 року «руководить обороной Крыма с севера…»

Цікаво більшовицькі професори писали свою історію. Певно, вважаючи українців цілковитими дурнями. І, як бачимо, сіли в калюжу. Таких анекдотів у російській так званій історичній науці зустрічаємо сотні, можливо, — тисячі.

Отож, підписавши договір з більшовиками у серпні-вересні 1919 року про спільні воєнні дії проти Денікіна, Махно кинув на боротьбу з його військом армію не меншу 50-ти тисяч шабель та багнетів. Таким чином, Нестор Іванович у 1919 році врятував більшовицький режим від повного краху.

Як бачимо, бойові мужність та сміливість, проявлені військами Махна у поході 1919 року, належать цілковито до української слави.

І врешті-решт ще одне, дуже цікаве спостереження щодо Махна, Леніна, Троцького, Сталіна, Ворошилова, Фрунзе та інших.

Ось що пишуть сучасні історики:

«Він (Махно. — В.Б.) кілька разів визнавав радянську владу і (наприкінці. — В.Б.) 1919 р. був нагороджений орденом Червоного Прапора № 4…»