Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Про Джессі, свого сина, він дуже зворушливо написав в есеї, який пізніше було опубліковано у книзі «Сумніваючись у тисячолітті»:

Люди значною мірою є істотами-оповідачами. Ми будуємо світ як набір оповідей. Як же в такому випадку людина може розібратись у своєму бентежному оточенні, якщо вона не може збагнути історій чи здогадатися про людські наміри? У всіх хроніках, що говорять про людський героїзм, я не знаходжу ідеї, що облагороджувала б більше, аніж прагнення рівноваги, яку люди воліють відшукати й втілити в життя, коли життєві негаразди позбавили їх основних властивостей, типово характерних для нашої природи.

Ще до нашої з ним зустрічі, приблизно в сорок років, Стів відчув на собі дотик смерті. У нього утворилася дуже рідкісна злоякісна пухлина — мезотеліома, але він рішуче налаштувався всупереч усьому домогтися свого й подолати цей надзвичайно небезпечний рак. Стів був одним із тих щасливчиків, кому допомогло опромінення і хіміотерапія. Він завжди був дуже енергійною людиною, але після цього досвіду зустрічі віч-на-віч зі смертю він став ще енергійнішим, ніж будь-коли. Не можна було втрачати жодної хвилини — хтозна, що може трапитися потім?

Двадцять років тому, у віці шістдесяти років, у нього розвинулася, на перший погляд не пов’язана з попередньою форма раку — рак легенів, що пустив метастази з грудної клітки в печінку й головний мозок. Проте єдина поступка хворобі, на яку він пішов, це сидіти, а не стояти під час лекцій. Він був налаштований завершити свою фундаментальну працю «Структура теорії еволюції», і вона вийшла друком навесні 2002 року, на двадцять п’яту річницю публікації «Онтогенезу і філогенезу».

За кілька місяців, якраз після викладання завершального курсу в Гарварді, він впав у кому й помер. Здавалося, що він тримався лише завдяки силі волі, а тоді, завершивши останній семестр викладання, побачивши опублікованою свою останню працю, був готовий усе відпустити. Він помер удома, в бібліотеці, в оточенні улюблених книг.

Нове бачення розуму

На початку березня 1986 року, невдовзі після виходу у друк «Капелюха», я отримав листа від містера І., художника з Лонг-Айленду. Він писав:

Я доволі успішний художник, мені щойно виповнилося шістдесят п’ять. Другого січня цього року, коли був за кермом, з боку пасажирського сидіння в мій автомобіль врізалася невелика вантажівка. У кабінеті невідкладної допомоги місцевої лікарні мені сказали, що у мене струс мозку. Під час обстеження очей виявили, що я неспроможний розрізняти літери чи кольори. Літери здавалися мені грецькою графікою, а зорове сприйняття було таким, наче я дивився на екран чорно-білого телевізора. За кілька днів уже почав розрізняти літери, а зір став немов у орла: я можу побачити черв’яка, який звивається у кварталі від мене. Гострота зору вражає. Проте я абсолютно не розрізняю кольорів. Я ходив до офтальмологів, які нічого не знають про цю колірну сліпоту. Ходив і до неврологів — безрезультатно. Під гіпнозом я все одно не можу розрізняти кольори. Я вже пройшов усі можливі перевірки. Усього й не перелічиш. Мій коричневий собака — темно-сірий. Томатний сік — чорний. Зображення на екрані кольорового телевізора — якась плутанина.

Містер І. скаржився, що у похмурому, «тупому» чорно-білому світі, у якому він тепер жив, люди мали жахливий вигляд і малювати було неможливо. Він запитував, чи не стикався я з таким випадком раніше і чи зможу простежити, що трапилося, й допомогти йому.

Я відповів, що чув про такі випадки набутої ахроматопсії, але ніколи з ними не стикався. Я не був певен, чи зможу допомогти йому, проте запросив містера І. на зустріч.

У містера І. колірна сліпота розвинулася у шістдесят п’ять років — абсолютна колірна сліпота, так, немовби він «дивився чорно-білий телевізор». Раптовість цього випадку була несумісною з будь-яким повільним погіршенням, що може спіткати колбочкові клітини сітківки, натомість вона викликала неприємність на значно вищому рівні — у ділянках мозку, відповідальних за сприйняття кольору.

До того ж, виявилося, що містер І. втратив не лише здатність розпізнавати кольори, а й здатність уявляти їх. Тепер він бачив чорно-білі сни, і навіть з аур його мігрені було висмоктано колір.

За кілька місяців до того я приїздив до Лондона з нагоди публікації «Капелюха», і колега запросив мене відвідати конференцію у Національній лікарні на Квін-сквер: «Виступатиме Семір Зекі, — сказав він. — Йому немає рівних у дослідженні колірного сприйняття».

Зекі проводив нейрофізіологічне вивчення колірного сприйняття шляхом запису з електродів, поміщених у зорову кору мозку мавп і показав, що за побудову кольору відповідає єдина ділянка (V4). Він припустив, що, ймовірно, така ж ділянка є і в мозку людини. Я був зачарований його розповіддю, особливо тим, як він використовує слово «побудова» стосовно колірного сприйняття.

Здавалося, що від роботи Зекі випромінює абсолютно новий тип мислення, і це спонукало мене до думки, що свідомість, можливо, має основу, пов’язану з нервовою системою у такий спосіб, про який я ніколи раніше не думав. Я зрозумів, що з нашою новою здатністю отримувати зображення мозку й нововинайденими можливостями фіксації активності окремих нейронів у мізках живих істот, які перебувають у свідомості, ми маємо бути спроможні окреслювати, яким чином і де «будується» різного роду досвід. Це була запаморочлива думка. Я усвідомив, який величезний стрибок зробила нейрофізіологія від часів мого студентства на початку 1950-х, коли запис діяльності окремих нервових клітин, доки тварина перебуває у свідомості, сприймає і діє, був поза межами наших можливостей і практично поза межами нашої уяви.

* * *

Приблизно тоді ж я пішов на концерт до Карнеґі-холу. До програми входили «Велика меса до мінор» Моцарта, а після антракту — його «Реквієм». Сталося так, що на кілька рядів позаду мене сидів молодий нейрофізіолог Ральф Зіґель. За рік до того ми перетиналися, коли я відвідував Інститут Салка, де він був одним із протеже Френсіса Кріка. Коли Ральф побачив у мене на колінах блокнот, у якому я безперервно писав упродовж усього концерту, він зрозумів, що незграбна постать попереду це, вочевидь, я. Наприкінці концерту він підійшов до мене й представився, і я одразу його впізнав — не за обличчям (більшість облич мені здаються однаковими), а за полум’яним рудим волоссям і зухвалою, енергійною манерою поведінки.

Ральфу стало цікаво, що я писав упродовж усього концерту. Він запитав, чи я зовсім не усвідомлював музики, на що я відповів, що усвідомлював