Читати книгу - "Ініціація"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сиджу на сходинках, зиркаю скоса на двері. Згадую, що всередині не тільки темноволоса дівчина і молодий мужчина з блискучими чорними очима! Там ще молоді матусі, які погубили дітей. Як же добре, що діти щезли, втекли, розчинилися. А матусь треба покарати! Заслужили! Чи вони теж щезли? Не знаю. Може, у матусь є здатність линути за дітьми, долаючи стіни, вікна, двері.
Ось! За дверима — шурхіт! Мужчина з чорними очима вже впорався? Уже тягне дівчину до дверей? Зараз вийде? Зриваюся, біжу геть від салону — крізь бурхливе черево агресивного натовпу, крізь звуки, рухи, матюччя і повну відсутність повітря. Туди, де можна думати. І мої ноги у важких, схожих на солдатські берці черевиках ведуть мене до золотих куполів храму, та не знаходжу там нічого — ані віри, ані Бога, ані здатності думати, ані бездумного спокою. Безпорадно роздивляюся власні ноги. Чому на моїх ногах ці важкі, схожі на солдатські берці черевики? Коли я їх взула? Не пам’ятаю. Знаю лиш одне: у легковажної темноволосої дівчини — такі самі важкі черевики!
«Маю повернутися», — переконую себе і розумію: не буде мені спокою, поки не штовхону важкі дубові двері арт-салону! Поки не пересвідчуся, що мізки вправно домалювали логічний фатальний кінець забави: за дверима ногами вперед лежить мертва людина.
Ось і салон. Опускаюся нижче рівня моря. Легені наповнюються солоним, як сльози, повітрям, та мені вистачить сил штовхнути двері.
Хапаю ротом повітря, штовхаю двері і… просинаюся. Просинаюся, так і не дізнавшись: що ж там, у чорному коридорі? Чи лежить там ногами до білого світу людина у важких, схожих на солдатські берці черевиках.
5
Отакий сон: прочитаний, нерозгаданий.
Огидна каблучка з пласким синім каменем приросла до пальця. Не знімаю, затято навіюю собі: вестиме, приведе до розгадки. Аби підтримати себе, придумала першу сумнівну зачіпку: все відбувається вчасно, в якомусь таємничому порядку, який я поки не можу зрозуміти. Аргументи? Прошу! Події мого сну відбуваються влітку. А зараз літо! Літо 2017-го. Війна. Розквіт патріотичних емоцій, сконцентрованих у патріотичних організаціях, зокрема в «Кресалі», і наші акції так нагадують натовп агресивних людей зі сну, бо завжди так і закінчуються: агресією розбурханого натовпу. І хоч старий нотаріус Реформаторський подарував мені каблучку ще навесні, фактично я прийняла дар і усвідомила його цінність саме влітку. Певно, так і мало стати.
Наступна зачіпка: маю відшукати арт-салон. Навіть роблю вибірку найбільш відомих у столиці: об’їду їх за день, я ж тепер на колесах. Нова — чуєте! — нова «Мікра» яскраво-синього, як камінь на каблучці, кольору гріє серце вже два тижні, бо рівно за тиждень після розмови з пані Півник у чарівній кав’ярні директорка зібрала в картонну коробку особисті речі, звільнила кабінет для Сікорського, і я жодного разу не запитала в коханця: що ж сталося з Оксаною Петрівною? Звичайно, уява малювала чудернацькі фантазії з чомусь мініатюрними песиками, які марно намагалися розірвати пані Півник, тому заходилися істеричним гавкотом од прикрості і так верещали, що навіть сама спантеличена пані Півник, яка незграбно борсалася в зграї песиків, мов величезна гусінь, яку атакують мурахи, і та визнавала: резонанс є! Реальність радила не відволікатися на дрібниці, бо ще за тиждень в іншому салоні, автомобільному, Сікорський купив мені новісіньку тачку, хоч я пояснювала: на власні гроші можу вже купити не нову.
— Міл, бери, поки дають, — сказав.
Як не погодитися? Беру. Байдуже, що коханець придбав автівку не заради мене, а заради себе, коханого, бо, певно, дуже хотів скупатися у марнославстві і самолюбуванні. Купайся! Підтримую! Кар’єрний зліт Сікорського позитивними наслідками відбився і на моїй кар’єрі, і хоч я, як і раніше, складаю слова в гасла, називаюся тепер координатором групи стратегічного планування, маю трійко активних голів для мозкових штурмів і почуваюся великою начальницею. Не такою вже, як попсута песиками пані Півник, але і не останньою шісткою.
— Не гоноруй! — радить добре обізнаний на реальності Сікорський. — Що скромніше поводитимешся, то більше отримаєш. Теля, дві мамки… Міл, люди дурного не придумають!
Я скромна. Навіть перед батьками і Ромкою не похвалилася новою автівкою. Не бачила їх від того дня, коли вони спробували залучити мене до загальносімейних справ. Вони смішні? Я залучена до справ загальнодержавних! І в мені живе стійка упевненість у тому, що з Ромчиними мріями забитися в сільську глибинку батьки впоралися і без мене. Є у них НЗ! Не може не бути, інакше якого біса вкалують? І кликали до себе не тому, що хотіли гроші з мене витягти. Тільки для того, аби вчасно віддати дар нотаріуса Реформаторського. Тепер я в цьому впевнена на двісті відсотків.
Сідаю за кермо. В обідню перерву таки мотнуся столичними арт-салонами, обов’язково наштовхнуся на потрібний: напівпідвал, вісім сходинок униз. Упізнаю його одразу.
Реальність підсовує свиню. Приголомшливий ляпас! Синя «Мікра» гальмує в нутрощах вузьких подільських вулиць лише тому, що Сікорський скористався моїми маршрутами і наказав відвезти кульок із готівкою в дружню організацію для забезпечення масовості найближчої акції, і я вже прямую до звичайної п’ятиповерхівки, на першому поверсі якої у звичайній квартирі отаборилися ласі на бабло активісти, коли чую дзвінкий свіжий вигук:
— Ромо-Розо!
Ме-ме-ме… Ме-не звати Ме-ме-ланією! Ме… Мекаю і мекаю! Коза! Не обертаюся на вигук, мекаю, намагаюся вигнати зі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ініціація», після закриття браузера.