Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

або наприкінці грудня 1966-го, залежно від того, чи враховувати час, проведений Сташинським в американській камері у серпні 1961-го. За повідомленнями преси, екс-убивця зник перед Різдвом 1966 року, якщо рахувати термін від 1 вересня 1961 року, коли його передали німецькій владі. Репортер «Штерна» писав, що американці вважали його дуже цінним агентом. Припускали, що він переїхав туди назавжди. Однак охочі вийти на слід Сташинського відставали на два роки[399].

На кінець 60-х років поінформована публіка добре знала ім’я Сташинського. Після суду вийшло багато радіо- і телепередач про нього. 1963 року в Німеччині з’явилася друком книжка Карла Андерса «Наказ убити», через чотири роки її переклали англійською. Автора насправді звали Гендрик ван Беркх, багато років він працював прес-аташе Управління захисту конституції і мав безпосередній доступ до матеріалів справи. 1968-го Ален Далес подав статтю про Сташинського у збірці «Справжні шпигунські історії». Це був передрук статті Джона Стіла з журналу «Лайф». Далес охарактеризував Сташинського як «надзвичайно повчальну притчу наших часів»[400].

Бандерівці намагалися впливати на інформацію про вчинки Сташинського і його жертв, але великого успіху не мали. Публіка більше цікавилася шпигунами і самим Сташинським, аніж людьми, яких він убив, чи справою, за яку вони загинули. 1965 року бандерівці спробували виправити ситуацію, опублікувавши 700-сторінковий документальний том про суд над Сташинським. Книжка вийшла українською і до сьогодні лишається найповнішою збіркою документів про цю справу, але так і не досягла англомовної аудиторії[401].

Публіка могла легко з’ясувати деталі історії Сташинського, але де він сам, ніхто не знав. Однак привид агента виникав у найнесподіваніших місцях і впливав на життя людей багато-багато років по тому, як сам Сташинський безслідно зник. Влітку 1973-го його ім’я фігурувало в документах ЦРУ у зв’язку із гіпотетичним замахом на Леоніда Брєжнєва під час його візиту до США. На початку червня 1973 року радянське посольство у Вашингтоні поінформувало Таємну службу США, що, за повідомленнями його джерел, група українських націоналістів на чолі з Ярославом Стецьком готує замах на радянського генсека. Змовниками нібито були українці-фанатики, які воювали у В’єтнамі і тепер проходять спеціальну підготовку у Сполучених Штатах. Вони планували переодягтися у форму поліції або армії і влаштувати замах на Брєжнєва. Один зі «змовників» був майором армії США на прізвище Кравців.

Спецслужби перевірили посольську інформацію, але індентифікували тільки Стецька, відомого оперативникам ЦРУ ще по справі Сташинського. ЦРУ повідомило колегам, що Стецько фігурував у чорному списку КДБ. До справи одразу підключили ФБР. Невдовзі всі бодай трохи знайомі з українською націоналістичною еміграцією переконалися, що ця «змова» – продукт радянської уяви. Стецько, на той час лідер ОУН-б, планував відвідати США, але так і не приїхав. Співучасники «змови» належали до конкурентної фракції ОУН і не пішли б на співпрацю з бандерівцями в куди простіших справах, ніж убивство Брєжнєва.

Один із гіпотетичних змовників, Осип Зінкевич, видавав дисидентську літературу, яку контрабандою доправляли в Україну і вірив у силу слова, а не в силу кулі. Майор (на той момент підполковник) Ніколас Кравців відслужив дві каденції у В’єтнамі і відзначився як розвідник під час війни Судного дня. Як і інші американські українці, зазначені в листі радянського посольства, Кравців поняття не мав про замах. Найімовірніше, радянська сторона руками американських спецслужб просто хотіла зірвати можливі протести під час візиту Брєжнєва. У матеріалах ФБР зазначено, що «Юкрейніан віклі», чільна українська газета країни, закликала читачів взяти активну участь у протестах. Брєжнєв, писала газета, «посміхатиметься, тримаючи ніж за спиною»[402].

Єдина зброя, яку Брєжнєв побачив під час поїздки, – два пістолети, подарунок голлівудського актора Чака Конорса. Генсеку дуже подобалися його вестерни. Демонстрації протесту, від яких берегли Брєжнєва, відбулися попри всі зусилля КДБ у кількох великих містах. Найбільша – у неділю, 17 червня 1973 року перед штаб-квартирою ООН у Нью-Йорку. Близько тисячі українців скандували «Brezhnev go home, leave the U.S. alone». Один з учасників «замаху» Аскольд Лозинський з молодіжного крила ОУН-б виголосив промову і звернув увагу на іронію ситуації: уряд «країни вільних» хоче вести справи з урядом «країни пригноблених». Найбільшу загрозу для радянських посадовців за кордоном становили демонстрації націоналістів, а не їхні кулі[403].

Леонід Брєжнєв знав це як ніхто інший. У травні 1975 року він остаточно утвердився на вершині радянської влади, усунувши з політбюро давнього конкурента й колишнього шефа КДБ Олександра Шелепіна. Офіційний привід для відставки – дискредитована репутація Шелепіна за кордоном, про що свідчили демонстрації у Лондоні проти його візиту до Великої Британії. Від часів процесу Сташинського Шелепіна знали на Заході як майстра політичних убивств. Цю його іпостась підкреслював і звіт «Корпорація “Міжнародні вбивства”», що його підготувала комісія Дода. За свідченнями Сташинського, – писав Дод у передмові, – на чолі списку радянських посадовців, яку керують апаратом [убивств] стояв Олександр Шелепін, голова Комітету державної безпеки СРСР. Нині колишній керівник “відділу мокрих справ” – заступник Голови Ради Міністрів, член Президії і секретар Центрального комітету Комуністичної партії СРСР. Його обіймання цих високих посад за “нового” керівництва свідчить, що убивства лишилися інструментом радянської політики, як і в часи Леніна». Наступного року американські газети характеризували Шелепіна не тільки як другу людину в радянській ієрархії, а й як «прихильника убивств – інструмента кремлівської політики»[404].

Роками Шелепін не виїздив на Захід з офіційними делегаціями через ордер на його арешт, виданий західнонімецькою владою у справі Сташинського. Під наполегливим тиском радянського уряду ордер було скасовано, і тільки тоді, Шелепін, вже не шеф КДБ, а голова Всесоюзної центральної ради профспілок, зміг потрапити за кордон. Навесні 1975 року британські профспілки запросили його відвідати країну. Щойно про це дізналися в парламенті, виник скандал. Опозиційні торі вимагали від уряду не давати Шелепіну візи, а керівні лейбористи заявили, що запрошення було помилкою. Один депутат-лейборист навіть сказав, що Шелепін найбільш небажаний гість на острові від часів нациста Рудольфа Гесса.

Шелепін таки приїхав у Лондон і перевірив, чи працює імунітет від переслідувань. Його зустріли не тільки незадоволені парламентарі, а й розлючені члени української громади. Три тисячі людей вийшли на вулиці Лондона, протестуючи проти візиту Шелепіна. Вони нагадали світу про справу Сташинського і практику політичних убивств. Група відчайдухів з числа молодих бандерівців готувала напад на Шелепіна, але їхні наміри знешкодили британські охоронці гостя, які вивели його з будинку не через парадний хід, де на нього чекали нападники, а через бічні двері. Екс-голова КДБ мусив скоротити візит і повернутися до Москви, де на нього чекала відставка. Політична кар’єра Шелепіна скінчилася, українські