Читати книгу - "З Елеанор Оліфант усе гаразд"

І після цього матуся зникла.

Кращі дні

41

Хоча я почувалася цілком добре та була готова повернутись у вир подій, відділ кадрів наполіг на «поступовому поверненні», тому впродовж наступних кількох тижнів я могла працювати тільки до обіду. Дурниця з їхнього боку — якщо вони хотіли платити мені за неповний робочий день повну ставку, це було їхнє рішення. В обід у п’ятницю, під кінець мого скороченого робочого дня і першого тижня після повернення, я зустрілася з Реймондом, уже вдруге за цей тиждень.

Між зустрічами ми спілкувалися виключно за допомогою електронних засобів. Минулого вечора я займалася пошуком в Інтернеті. Мені було легко шукати. Мабуть, занадто легко. Не читаючи, я роздрукувала дві газетні статті та склала їх у конверт. Я знала, що Реймонд уже їх знайшов, але мені було важливо провести пошук самостійно. Ця історія належала лише мені. Принаймні з живих.

Як і домовлялися, ми зустрілися в кафе, тому я не була сама, коли читала ті статті вперше. Я намагалася впоратися з цим самостійно занадто довго, і це не призвело ні до чого хорошого. Іноді людині просто потрібен хтось, хто сидів би поряд, коли вона розбиратиметься зі своїми справами.

— Я почуваюся шпигуном, — сказав Реймонд, дивлячись на запечатаний конверт, який лежав між нами.

— Тобі не пасує роль шпигуна, — промовила я. Він підняв брови. — У тебе занадто чесне обличчя, — пояснила я, і він усміхнувся.

— Готова? — запитав він, уже серйозніше.

Я кивнула.

Конверт був саморобний, з жовтого манільського паперу формату А4, я поцупила його з архівної шафки в офісі. Папір також взяла там. Я почувалася дещо винною через це, особливо коли дізналася, що Боб мусить включати такі дрібниці в поточні витрати. Я розтулила рота, щоб розповісти Реймонду про канцелярський бюджет, але він спокійно кивнув на конверт, і я зрозуміла, що більше не можу відкладати. Я обережно його відкрила, потім повернула до Реймонда, щоб показати йому, що всередині було два аркуші формату А4. Реймонд підсунувся ще ближче, так що ми торкалися одне одного. Я відчула тепло і силу й нарешті перейшла до справ. Я почала читати.

Газета «Сан», 5 серпня 1997 року, с. 2

«Вродлива вбивця дітей надурила всіх нас», — кажуть сусіди

«Мати-вбивця» Шерон Сміт (на фото), якій 29 років, останні два роки мешкала на тихій вуличці Майда-Вейл, перш ніж навмисно влаштувала пожежу, яка завершилася трагедією, — розповідають сусіди.

«Вона була такою милою молодою жінкою — вона надурила всіх нас, — сказав сусід, який не захотів називати свого імені. — Її дітлахи завжди поводилися належним чином і так привітно спілкувалися — усі захоплювалися їхніми чудовими манерами».

«Хоча з часом стало помітно, що щось було не так. Здавалося, діти її завжди боялися. Іноді в них з’являлися синці, а ще з того будинку було чутно плач. Вона часто кудись йшла з дому. Ми припускали, що там була нянька, але тепер…»

«Одного разу я розмовляла зі старшою дівчинкою — здається, їй було лише дев’ять чи десять років, — а мама кинула на неї такий погляд, що та затрусилась, наче цуценя. Боюсь навіть думати про те, що відбувалося там, за зачиненими дверима».

Учора поліція підтвердила, що трагічна пожежа в будинку була підпалом.

Дитина (10 років), ім’я якої з етичних причин не називається, досі в лікарні в критичному стані.

Я мовчки поглянула на Реймонда, а він на мене.

— Ти ж знаєш, чим усе закінчилося, так? — нарешті запитав Реймонд, лагідно, тихо, дивлячись мені в очі.

Я витягнула з конверта другу статтю.

Газета «Лондон Івнінг Стендард», 28 вересня 1997 року, с. 9

Вбивство на Майда-Вейл: двоє мертвих, хоробра сирота одужує

Сьогодні поліція підтвердила, що тіла, знайдені в будинку на вулиці Майда-Вейл минулого тижня, належать Шерон Сміт (29 років) та її меншій донці — Маріанні (4 роки). Старшу доньку, Елеанор (10 років), сьогодні виписали з лікарні після того, як, за словами лікарів, вона «дивовижним чином» одужала після опіків третього ступеня та отруєння димом.

Представник поліції підтвердив, що 29-річна Сміт навмисне влаштувала пожежу та загинула на місці події внаслідок отруєння димом, коли тікала з будинку. Огляд обох дітей показав, що вони прийняли заспокійливий засіб, також були надані докази того, що вони були зв’язаними.

Наш репортер дізнався, що Елеанор Сміт пощастило вивільнитися та врятуватися з пожежі. Пізніше сусіди повідомляли, що бачили, як дуже поранена десятирічна дитина знову увійшла до будинку до приїзду екстрених служб. За словами пожежників, котрі прибули на місце події, вона намагалася відчинити замкнуту гардеробну в спальні нагорі. Тіло її чотирирічної сестри було знайдено всередині.

Поліція не змогла знайти жодних живих родичів дитини, тому її передали під опіку соціальних служб.

— Усе це знайшов і я, — сказав Реймонд, коли я підсунула роздруківки до нього.

Я поглянула у вікно. Люди ходили за покупками, говорили по мобільних, штовхали дитячі візочки. Світ жив далі, незалежно від того, що відбувалося. Ось як усе влаштовано.

Якусь мить ми мовчали.

— З тобою все гаразд? — запитав він.

Я кивнула.

— Я продовжу ходити до психолога. Це допомагає.

Реймонд уважно поглянув на мене.

— Як почуваєшся?

— Не зовсім добре, — я зітхнула, а потім усміхнулася, щоб він зрозумів, що я жартую. — Усе гаразд. Тобто так, мені треба обміркувати чимало речей, дуже серйозних речей. Я продовжу розмовляти про все це з психотерапевтом — про смерть Маріанни, про те, як померла матуся і чому всі ці роки я вдавала, ніби вона й досі тут, ніби все ще зі мною говорить… це забере якийсь час, і це буде не просто, — сказала я спокійно й додала: — Хоча насправді… зараз зі мною все гаразд. Гаразд, — повторила я, наголошуючи останнє слово, тому що це принаймні була правда.

Повз пробігла жінка, наздоганяючи чихуахуа та схвильовано викрикуючи його ім’я.

— Маріанна любила собак, — сказала я. — Щоразу, як ми бачили собаку, вона показувала на неї пальцем і сміялася, а потім намагалася її обійняти.

Реймонд кахикнув. Нам принесли ще кави, і ми почали її смакувати.

— З тобою все буде гаразд? — запитав Реймонд. Здавалося, він злився сам на себе. — Вибач. Дурне запитання. Я просто шкодую, що не дізнався про це раніше. Я хотів би допомогти більше. — Він поглянув на стіну, щосили намагаючись не заплакати. — Ніхто не має проходити через те, що пройшла ти, — сказав він нарешті, розлючений. — Ти втратила свою