Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— Вітаю, Гаррі.

— Вітаю, Черіті.

Вона злегка скривилася. Її старе тіло боліло, і я бачив, що в цьому винен не тільки похилий вік. Рідке волосся, трохи обвислий зліва рот, накульгування на ліву ногу — все вказувало на те, що самим лише старінням не обійшлося.

— Отже, ти пам'ятаєш, — пробурмотіла вона. — Останнім часом на це мало хто здатний.

— Пам'ятаю, — тихо відповів я. — Що ти тут робиш?

— Те саме, що й ти, напевно. Зазвичай мені не подобається доживати до цього віку, але навіть я бачу, що щось із часом не так. Усі ці… зміни… — це слово покинуло її уста наче крапля отрути. — Весь цей… розвиток. Цього не можна дозволяти.

Потім її голос став різкішим:

— Бачу, ти тепер журналіст. Читала деякі з твоїх статей. Якого біса ти робиш, привертаючи до себе таку увагу? Ти що, не знаєш, що відбувається війна, що вони проти нас?

«Вони» — напевно, Вінсент, а «ми» — Клуб Хронос. На мить я відчув спалах сорому через те, що мене досі рахували в цьому «ми». Адже я понад десятиліття працював разом із Вінсентом, і саме це моє співробітництво та наступне відступництво, напевно, спровокували напад на Клуб Хронос. Навряд чи хтось про це знав, а я не збирався поспішати розповідати.

— Якщо вороги знають твоє ім'я, вони можуть знайти тебе! Потаємність, Гаррі — це життєва потреба… Якщо тільки ти не наражаєшся на небезпеку навмисно?

На її подив, а може навіть і на мій, я усміхнувся.

— Так, — тихо відповів я. — Взагалі-то, саме в цьому й сенс. У довгостроковій перспективі так має бути простіше.

Вона підозріло примружила очі:

— Що ви затіяли, Гаррі Оґаст?

Я розповів їй.

Союзники потрібні всім.

А надто такі, які народжуються до 1900 року.

Розділ 70

Під час свої шпигунської кар'єри я навчився двом речам. Перша: в дев'яти випадках з десяти набагато ефективнішим шпигуном є нудний слухач, а не чарівливий співрозмовник. Друга: якщо треба встановити з кимось контакт, треба не звертатися до цієї особи безпосередньо, краще переконати її, що це вона хоче звернутися до тебе.

— Пане Оґаст, як приємно!

Вінсент Ренкіс стояв переді мною, посміхався, простягав до мене руку, і після всіх тих років підготовки, після планування та обдумування того, що я робитиму, коли настане ця мить, все, що я зміг зробити впродовж першої секунди — не вдарити вінцем свого келиха по його м'якому рожевому горлу.

Вінсент Ренкіс усміхався мені як незнайомцеві, пропонуючи дружбу.

Він знав про все, що він зі мною зробив, він пам'ятав це ідеальною пам'яттю мнемоніка.

Але чого він не знав — не міг знати — що я все це теж пам'ятав.

— Дуже приємно, пане?..

— Ренсом, — радісно відповів він, схопив мою руку й щиро потиснув її. Його пальці були холодні й мокрі від келиха, який він тримав. — Я так багато вас читав; можна сказати, стежив за вашою кар'єрою.

— Приємно це чути, пане… Ренсом? — я майже затинався, показуючи, що я не знаю його, але якщо брехати занадто наполегливо, брехня розвалиться. — Ви мій колега?

— Боже мій, ні! — засміявся він. — Я насправді радше гульвіса; це жахливо, але я обожнюю вас, журналістів — ви мандруєте всюди, виправляєте кривду й таке інше…

Вінсент Ренкіс і його гола, спітніла горлянка.

— Навряд чи це можна сказати про мене, пане Ренсом. Я лише скромний працівник.

— Ну що ви! Ваші коментарі чіпляють… Деякі люди вважають їх дуже проникливими.

Вінсент Ренкіс сидів біля мого ліжка, коли по моїх венах розтікалася щуряча отрута.

Ішов геть, коли кат починав виривати з моїх ніг нігті.

Штовхав човен уздовж річки Кем.

Підстрибував, очікуючи на результати чергового експерименту. «Ми можемо розширити границі, Гаррі. Можемо знайти відповіді на всі питання. Ми зможемо дивитися очима Бога».

Не обертався на мої крики.

«Взяти його!» — сказав він, і вони взяли мене; куля в лоб — і ось я тут, і я ніколи про це не забуду.

Він дивився.

Боже, але ж і він дивився; прикриваючись сліпучою посмішкою та пустою лестивою брехнею, він розглядав кожну рису мого обличчя, шукав обман у моїх очах, шукав впізнання, огиду, обурення — який-небудь натяк на те, що я досі був тим, ким був раніше, що я знав, що він зробив. Я посміхнувся й знову повернувся до господині; серце стукотіло і я вже не був певний, що зможу завадити своєму тілу видати те, що розум хотів приховати.

— Ви, вочевидь, маєте чудовий смак як щодо друзів, так і щодо читання, мадам, — сказав я, — але ж, напевно, ви запросили мене не тільки для того, щоб обговорити принади моїх текстів?

Пані Евеліна Синтія-Райт, Боже її благослови, мала на мене певні плани, і під час цієї кризи, коли я міг обернутися й утратити самоконтроль, вона вигукнула:

— Пане Оґаст, у вас розум справжнього журналіста! Взагалі-то, є кілька людей, з якими я хотіла б вас познайомити…

Вона поклала руку мені на плечі, і я був готовий розцілувати цю руку, заплакати в чистий білий рукав за те, що вона повела мене від Вінсента Ренкіса в натовп. А оскільки Вінсент не озирнувся, то не озирався і я.

Розділ 71

Я знайшов його.

Я знайшов його.

Я знайшов його.

А найкращим було те, що я знайшов його не розкривши себе.

Він розшукував мене.

Він прийшов до мене.

І я знайшов його.

Я знайшов його.

Нарешті.

* * *

З крижаним спокоєм, як кажуть американці.

Це треба розіграти з крижаним спокоєм.

Я слухав, як друзі пані Синтії-Райт щирими, іноді несамовитими голосами розмовляють про загрози ядерної війни, про небезпеку ідеологічного протистояння, про вплив технологій на перебіг конфлікту; я знав, що Вінсент стоїть лише в кількох кроках позаду мене, і жодного разу не озирнувся. Але не треба бути занадто прохолодним, ніякої Арктики: виходячи з будинку, я посміхнувся йому й ще раз похвалив його гарний літературний смак і висловив надію, що він є регулярним передплатником нашого журналу. Так, він був передплатником. Який чудовий чоловік, просто бастіон просвіти в цей надзвичайно мінливий час.

Але й з теплом треба не переборщити.

Ідучи звідти, я не потиснув йому руку, а коли йшов гравійною доріжкою під вкритим зірками небом, не повернув голову, щоб подивитися, чи стоїть він досі в дверях.

Я знайшов його.

Я повернувся до свого готелю, до