Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Отаман Зелений під час антигетьманського повстання очолив Дніпровську дивізію Армії УНР, сформовану із селян Трипілля. Зелений образився, що його підрозділ не був допущений до участі в параді в Києві після перемоги Директорії. На початку січня 1919 р. він отримав наказ іти з дивізією в Галичину. Наказ виконав, але бійці дивізії відмовилися воювати на польському фронті й повернулися додому. Зелений оголосив себе прихильником радянської влади, був ініціатором повстання проти УНР у районі Черкас — Канева — Ржищева — Трипілля — Переяслава — Золотоноші, яке спалахнуло 25 січня. Наприкінці січня — початку лютого воював з Армією УНР. Налагоджував контакти з більшовиками, але, ображений скромним прийомом та низьким рівнем представництва на переговорах із ним, урешті вирішив орієнтуватися на власні сили. У березні — липні 1919 р. Зелений воював проти РСЧА. У серпні — листопаді 1919 р. вів бойові дії проти білогвардійців. У квітні 1919 р. долучився до діяльності Всеукраїнського революційного комітету, який утворили члени УСДРП (незалежні). У травні — липні повстанський рух під проводом Зеленого охопив усю Київську губернію й частину Полтавської, його «армія» нараховувала близько 12 000 повстанців.

У липні 1919 р. Зелений приєднався до військ Директорії. Щоправда, він відмовився підпорядковуватися Ю. Тютюннику й рушив на Білу Церкву. За допомогою хитрощів (урочиста вечеря, обіцянка поділитися майбутніми трофеями) полковник В. Сальський умовив Зеленого тимчасово підпорядкуватися розпорядженням Запорізької групи Армії УНР. Після вдалої оборони Білої Церкви від червоних Зелений отримав свою частку трофеїв і знову покинув армію Директорії. 20 серпня 1919 р. разом із Ю. Тютюнником він підписав Уманське звернення до Директорії: «Повстання піднімалося під гаслом — влада трудовому народу, селянству і робітникам, бо психологія моменту того вимагала. Але зараз, коли стало зрозуміло, що висока Директорія і її уряд стоять на іншому принципі, ніж той, на якому стояли повстанці, ми заявляємо, що якщо це необхідно для втвердження нашої державності, то ми відмовляємося від наших перших повстанських гасел і будемо й надалі боротися зі всіма ворогами нашої державності й нашої соціальної та економічної незалежності». 14 вересня Д. Терпило мав зустріч із С. Петлюрою в Кам’янці-Подільському. Після повернення на Київщину отаман ініціював повстансько-партизанський з’їзд, на якому закликав підтримати Директорію. Помер у листопаді від тяжкого поранення в бою проти білих під Каневом.

Між тим, на відміну від «отаманщини», яка відображає відносини між «уенерівськими» повстанцями та владою Директорії УНР, селянський повстанський рух — явище значно масовіше й складніше: у січні — лютому 1919 р. тривав антиуенерівський повстанський рух; у березні — липні 1919 р. — антикомуністичний (антибільшовицький)[7], у червні 1919 р. — лютому 1920 р. — антиденікінський. При цьому всі різновиди повстанських загонів, які з’явилися в 1919 р., досі повністю не ідентифіковані. Найвідоміші — зеленівці, григор’євці, махновці, петлюрівці, ті, що не визнавали нікого, просто бандити тощо. Зрештою були й проденікінські загони та випадки повстанських виступів під гаслом «Боже, царя храни!».

У січні 1919 р. Армія УНР швидко зменшувалася і, навпаки, чисельно зростали підрозділи Червоної армії. Перехід значної кількості повстанців на бік РСЧА залишається без ґрунтовного пояснення. Тут спрацювала ціла низка ідеологічних, соціальних та національних причин, які остаточно ще не з’ясовані. Історики констатують, що селянство практично одразу розчарувалося в Директорії. Найчастіше це пояснюють недолугою внутрішньою політикою та, зокрема, невдачею з аграрною реформою, яка не відповідала селянським сподіванням. Проте точніше було б говорити, що Директорія принципово нічого не могла запропонувати селянам, які вже й так на власний розсуд ділили землю. Земельний закон, який був виданий Директорією 8 січня 1919 р., не викликав ентузіазму в селян, бо був надто поміркованим порівняно з обіцянками більшовиків. Більшість землі було проголошено державною власністю, ділянки до 15 десятин залишалися в старих господарів, а незаможні селяни мали отримати в користування від 5 до 15 десятин. Такий перерозподіл вважали несправедливим і безземельні селяни, і ті, хто мав понад 15 десятин. На противагу цьому проголошення червоними ліквідації приватної власності та зрівняльний розподіл землі сприяли поширенню пробільшовицьких настроїв.

Повстанська маса, яка піднялася проти гетьмана в листопаді — грудні 1918 р., була різноманітною за політичними орієнтирами: загони очолювали більшовики, анархісти, боротьбисти. Їх єднав виступ проти гетьмана, а не українська державність. Існували загони, які від самого початку були налаштовані пробільшовицьки. У повстанні домінували соціальні гасла. Привабливою для селян була й більшовицька пропаганда. Так, 22 листопада 1918 р. Донецько-криворізький обком КП(б)У закликав селян створювати підрозділи Селянської червоної армії для того, щоб «встановити свій власний порядок» та взяти «владу до своїх рук».

Ідея державності була надто підірвана в селянській свідомості окупацією та режимом П. Скоропадського, і Директорія, як слушно відзначив В. Верстюк, «так і не зуміла реабілітувати національну ідею в очах селян». Окрім того, і сама Директорія була дискредитована через переговори з представниками Антанти. Чутки про те, що вона, як і УЦР, може знову «здати» українські інтереси іноземцям, призводили до негативної реакції серед селян, повстанців і частини інтелігенції.

Перехід отаманів на бік червоних був зумовлений і партійно-політичною боротьбою всередині Директорії та відсутністю стратегічної визначеності в її діяльності. Важливу роль відіграла поява політичних сил, які були соціально близькі більшовизму, — незалежників та боротьбистів. «Радянська платформа» цих партій підштовхнула частину отаманів до зміни позиції.

Як зазначає А. Граціозі, легка перемога більшовиків у січні 1919 р. була «тріумфом непорозуміння». Партизанські загони, які здійснювали прорадянські перевороти, селяни, обдурені обіцянками роздачі земель і навіть керівники нових українських лівих партій прокладали дорогу новій владі, не помічаючи «російського» характеру здобутих перемог. «Росія просто цілком „природно“ заповнювала пустоту влади, яка утворилася після відступу німців, користуючись тим, що українці були неспроможні це зробити», — пише А. Граціозі. Хибне розуміння сутності більшовизму, як і «непорозуміння» із сенсом «влади рад», яку селяни сприймали як виборне місцеве самоуправління, асоційоване з козацькими радами минулого, стали визначальними в повстанській боротьбі 1919 року.

У січні — лютому 1919 р. на бік радянської влади перейшло багато отаманів, які боролися проти гетьмана, — Махно, Григор’єв, Зелений, Хіменко, Тютюнник, Соколовський та інші. Чинячи опір армії Директорії, вони забезпечили «легку» перемогу радянської влади. Загін С. Коцура захопив Чигирин і став опорою радянської влади в Чигиринському повіті. Під час боїв за Київ Зелений «врізався клином» в Армію УНР між Києвом і Кременчуком, прискоривши залишення українськими військами Лівобережжя та Києва.