Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Усі страждання, що витерпіла і зараз терпить українська нація, пішли марно; усіма її численними повстаннями проти визиску спокористувалися чужі народи, в першій лінії москалі, завдяки одсутності провідної ідеї, провідної зорі, завдяки одсутності національної свідомості. Коли б широкий загал української нації з самого початку її повстань був перейнятий сучасним національно-українським ідеалом «самостійної демократичної України», вона осягнула б була давно усі свої національні і більшість соціальних завдань. Одсутність сього ідеалу у великої більшості українського народу плодить і зараз москалефільство в російській Україні, полонофільство і мос-калефільство в Галичині, мадярофільство в Угорщині. Москалефільство, полонофільство, угрофільство — це спочування ідеалам пануючої нації — москалям, уграм і полякам, що поділили між себе Україну; спочування тій або іншій класі цих націй — се прикладання усіх своїх інтелектуальних сил для їх здійснення, се занедбання і забуття інтересів своєї поневоленої нації.

Українці москалевофіли, угрофіли і полонофіли не розуміють ось чого: що усякий плюс для пануючої нації — є мінусом для поневоленої, бо дає перевагу першій над останньою, зміцнюючи її панування. Там, де існують нація-пан і нація-раб, — там нема спільних інтересів між ними.

Усякі вигоди для пануючих є невигодами для поневолених і навпаки. Інтерес пануючих завжди пильнуватиме, щоб джерела вигод поминали поневолених.

Ідеалізація ліберальних і революційно-демократичних рухів і течій пануючої нації не є з’явищем виключно українським, — інтелігенції других поневолених націй: чехів, угрів, поляків галицьких і познанських, ірландців і інших теж в свої часи віддали великі жертви богу пануючої нації; ліберальні, радикальні і революційні рухи в суспільстві останньої теж були ідеалізовані; інтелігенція поневолених націй теж сподівалася від сих течій порятунку від недолі для своїх націй, вони ідеалізували до того часу, поки лібераль-но-буржуазійні і революційно-демократичні течії пануючих націй, ставши у керми державної, скинули з себе машкару «рівності, свободи і братерства» і гордо згори вказали поневоленим націям їх рабське місце на самому споді суспільства.

Духовне невільництво, яке вироблялося з того, що інтелігенція поневоленої нації пила «науку» з джерела її соціальних і національних панів, з їх преси, літератури і в їх школі, мало свій логічний наслідок.

Тяжкою наука ця була тим, що сподівалися від чужинців-переможців, ліберально чи радикально настроєних, порятунку для своєї зневоленої нації.

На ділі вийшло, що ліберальний чи революційний настрій певних верств пануючої нації випливав тільки із їх власних політично-економічних інтересів; їх завдання — вибитися з-під утиску самодержавно-бюрократичного устрою з пануванням шляхти і стати самим у керми державної, лишивши звичайно свої поневолені нації в незмінному стані.

Чехи

Історія національного відродження чехів теж свідчить, що і вони пройшли стадію ідеалізації революційних і радикальних німецько-австрійських рухів і досить від сього постраждали.

До 1848 року вся чеська інтелігенція тонула в німецькім морі: чеський демократ прилучався до німецької демократії в її боротьбі [за] знесення австрійського самодержавного царизму. Але після 1848 року, певніше після 1868 — коли здобуто австрійську конституцію, німецька демократія з погордою відвернулася від скривджених соціально чехів; вона підпирала в парламенті усі шовіністичні проекти, зложені на погибель чехів. В парламенті німці, опираючися на своїй разючій більшості, глузували з безсилля чехів і з погордою провалювали проекти і внесення їх репрезентантів.

Можна собі уявити обурення чеської демократії, яка замість тих благ, що їх сподівалася від конституції, дістала замість свобідної національної школи — примусову німецьку, замість свободи друку — німецьку цензуру, замість політичної свободи — німецький батіг.

Недаремно зараз чех не може спокійно слухати німецької мови, недаремно порвав усякі публічні і приватні зносини з німцем. Ненависть чеха до свого гнобителя-німця так велика, що він не сяде з німцем навіть за один стіл.

Зараз чехи вибороли собі добру половину своїх прав і з успіхом добувають другої, але чуття ненависті до німців навіки роз’єднало їх з останніми[286].

Ірландці

Події, що відбулися в Ірландії протягом XIX віку, дають найвиразніші приклади ідеалізації ліберально-революційних напрямків суспільства пануючої нації.

Конституція Англії, до якої належить Ірландія як провінція — давня — вона сягає до XIII віку.

До 1800 року ірландці, хоч і були поневоленою нацією, але мали свій Дублінський парламент (автономію), який обороняв їх від заходів англічан; але ось вкінці і англічани не стерпіли такої « сваволі» своєї власної провінції. Дублінський парламент зачинено 1800 року[287], а Ірландією став кермувати фактично самодержавно англійський віце-король з великими уповажненнями і ціла драбина урядовців-англічан; управа стала бюрократичною.

З цього часу почалися бунти ірландців за політичне роз’єднання їх краю з Англією, за «Репіл». Хоч існував єдиний загальноанглійський парламент в Лондоні, ірландці туди не попадали.

Але найперш розглянемо економічний стан ірландців до 1829 року. Уся ірландська нація — се цілковито хліборобський пролетаріат, уся земля в руках англічан, земельних властителів (20000 властителів-англічан запосіло усю ірландську територію); усе урядовство в краї належало до англічан, і 1/10 доходів (натуральна повинність) йшла на їх попів-протестантів...[288]. В цім нема нічого дивного, бо де є такий народ на світі, що не скористав би зі своєї побіди і перемоги?

Але далі... Земельні властителі англічани і тоді і зараз не обробляють своєї землі, бодай хоч капіталістичним робом — з приспособленням машини і наймом ірландця за робітника-наймита. Це стало невигідним для земельного властителя, бо свідомий своїх соціальних інтересів упосліджений ірландський пролетаріат, солідарний і з’ єднаний, зараз би розпочав страйки за підвищення зарібної щоденної платні, щоб витягти якнайбільш грошей із кишені земельного володаря в формі зарібної плати: плата піднялась би так високо, що поглотила би усі вигоди володіння землею.

В друге — аграрний терор, якого уживали ірландці — є могучим засобом свідомого сільського пролетаріата в його боротьбі проти своїх визискувачів. Спалити будинок англійського лорда, спалити його хліб, покалічити його худобу — це дуже легка річ на селі; при великій солідарності ірландців це на 3/4 лишалося безкарним з боку англійського уряду. Для земельного володаря-англічанина стало неможливо обробляти землю капіталістичним способом, зато дуже зручно віддавати землю в оренду ірландському пролетаріатові: перестрах голодної смерті примусить ірландця дати якомога більше орендної плати земському панові; та ще в додаток бути слухняним; англійський пан був певен, що той ірландець, у котрого він одбере ґрунт, повинен умерти з голоду. Рахунки англійських панів були вірні: орендна плата піднеслася до надзвичайної висоти, так що життя ірландців було напівголодом...

Що робити ірландцям: бойкотувати лорда, щоб у його ніхто не наймав ґрунту? — Але як жити ірландцям? Проте лорд міг легко