Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

Однак він припустився однієї помилки. Поблизу кухні Еммет згадав про пляшку бренді, поспіхом приклався до неї й зразу ж опинився на мішку картоплі (точніше — звалився на нього) поряд кухонної раковини. Поруч лежав дубець, а чорна шовкова корона збилася набакир.

На щастя, до Емметової свідомості не дійшли події кількох наступних хвилин. Він не зауважив, що міс Трейнор виглянула в тінистий сад і побачила Карлоса Дейвіса, який ішов навпростець, маючи намір увійти через задні двері. Не зауважив також, що міс Трейнор залізла знадвору через кухонне вікно й зачинила за собою двері, щоб запобігти лиху.

— Привіт! Здоровенькі були! Доброго ранку й усього такого! Монсен хотів побачитися зі мною, а я завжди готовий відвідати хворого.

— Містере Дейвіс, зразу ж після того, як містер… Мом… — стривожившись, вона мимоволі змавпувала міс Гапґуд, — покликав вас, йому зателефонував із Нью-Йорка його брат. Містер Мом попросив дізнатися, чи можна буде побалакати з вами трохи пізніше або й завтра.

Хоч як молилася секретарка, щоб ані звуку не дійшло від кухонної раковини, вона почула, що по кухонній підлозі повільно котяться картоплини.

— От тобі й на! — щиро зажурився Дейвіс. — А в мене сценарій загальмував на два дні. Сценарист загуляв! Отой шмаркач!

Присвиснувши, він окинув захопленим оком міс Трейнор.

— Ви б не хотіли подивитися на мій басейн? Ви ж не весь час працюєте. Маю на увазі…

— Залюбки, — відповіла міс Трейнор, а тоді, аби тільки заглушити подібні до стогону звуки на кухні, докинула: — Ось, знову телефонний дзвінок!

На Дейвісовому обличчі майнув вираз подиву й зразу ж зник. Міс Трейнор полегшено зітхнула.

— Що ж, тоді на все добре. Тримайте вище голову й таке інше! — порадив їй Дейвіс.

Коли він відійшов кроків на п’ять, секретарка відступила на кухню. Там уже не було Еммета Монсена, але годі сумніватися в тому, де він зараз. Чутно, що з перил вириваються інші балясини, що б’ються шибки й лунає крик:

— Ні! Ви це вип’єте! Я знаю, що це! Це хлоралгідрат! Це спиртне з домішаним наркотиком[239]! Я розпізнав це по запаху!

Міс Гапґуд стояла на сходах, безпорадно усміхаючись і простягаючи йому склянку.

— Випийте це! — скомандував Еммет, не припиняючи руйнівної роботи, яка тепер полягала у жбурлянні вирваних балясин у сад через розбите вікно. — Поки прийде той Кардіфф і вижлуктить свою пайку, маєте всі лежати рядочком без пам’яті! Господи! Невже людина не може спокійно померти?!

Міс Трейнор засвітила в передпокої, бо надворі стемніло, й невдячний Еммет Монсен подивився на неї.

— Знову ви з вашою усмішечкою. Ніби все це аж таке веселе й гарне. Ото ще мені ця Каліфорнія!

Вимовлену назву штату супроводжував протяжний тріск розколеного горішнього поручня.

— Я родом із Нової Англії, містере Монсен.

— Це неважливо! Чи так, чи сяк, випишіть собі чек. І випишіть чек для міс Гапґуд — на її нотатках.

Міс Гапґуд виявилася на висоті становища. Мабуть, до неї прийшло видіння, як ото Жанні Д’Арк. А може, вона почула примарний шепіт Флоренс Найтінґейл:

— Містере Монсен, а якщо я вип’ю цю склянку, ви ляжете в постіль?

З надією вона підняла склянку хлоралгідрату.

— Так! — погодився Еммет.

Але як тільки медсестра піднесла склянку до губ, міс Трейнор кинулася вгору сходами, вдарила її по руці й пролила рідину.

— Хтось та й мусить чергувати! — аргументувала секретарка.

Раптом здалося, що в передпокої внизу ціла юрба, але там були тільки масивний доктор Кардіфф, місіс Юїнґ, що прийшла на чергування, й Дейвісів садівник із листом у руці.

— Геть звідси! — крикнув Еммет. — Вас це теж стосується, докторе Гіппократе!

Стискаючи в руках дерев’яні уламки, він позадкував на кілька кроків і сперся на те, що залишилося від беззубих перил.

— Висаджу вас у найближчому порту. Випишіть йому чек, міс Гапґуд! Ви вже не при справі. Сам себе лікуватиму! Ну ж бо! Виписуйте чеки! Геть відсіля!

Доктор Кардіфф ступив крок угору сходами, а Еммет, зваживши в руці замашну дерев’яку, радо прогарчав:

— Просто по цих окулярах. Без хитрощів, прямий удар. Сподіваюся, ви застрахували свої баньки!

Лікар завагався, а тим часом Еммет довів, що саме так і зробить, розбивши меншим уламком лампочку в горішньому передпокої.

Тоді вгору сходами помалу рушив сімдесятирічний садівник, простягаючи Емметові конверта. Рука Еммета міцно стискала більший уламок, але безстрашне обличчя старого нагадало йому батькове.

— Від містера Дейвіса, — безпристрасно мовив садівник, поклав конверта на східці й рушив назад.

Світ кружляв навколо Еммета, як у рухомій панорамі…

…і раптом виявилося, що передпокій спорожнів. У будинку не було чути ні звуку.

Кілька хвилин Монсен стояв, з усієї сили намагаючись зосередитися. З останнім напливом напруги він пошкандибав униз сходами, прислухаючись. Десь далеко ляснули автомобільні дверцята, зачмихав мотор.

Зігнувшись так, що руки досягали східців, Еммет поволікся вгору. На горішній сходинці пальці натрапили на конверт. Еммет розірвав його, лігши горілиць на підлозі.

Шановний містере Монсен, я й гадки не мав, що Ви в такому стані. Я бачив, як вилітали з вікна балясини. Одна з них влучила в мене. Я змушений попросити Вас покинути мій будинок не пізніш як завтра, о дев’ятій ранку.

З повагою, Карлос Дейвіс

Еммет сів, і ноги випадково потрапили в порожнечу по балясинах. У всіх кімнатах панувала мертва тиша. Прозвучало відлуння, коли він на пробу впустив згори останню балясину. «Ось тепер, — сказав він собі, — я ляжу в постіль». У будинку не стало ні душі. Монсен переміг.

V

Коли Еммет прокинувся, йому здалося, що в долішньому передпокої світиться. Була невиразна згадка про якийсь далекий звук у темному будинку. Еммет тихо лежав, і повний місяць у вікні свідчив про пізню пору — десь між дванадцятою і другою ночі.

Знову пролунав слабкий звук, і його тон натякав, що треба начуватися. Еммет обережно сів, звівся, навшпиньки дійшов до своєї спальні, одягнув халат і намацав свого револьвера в шухляді столу. На превелику досаду, він, вийнявши патронник, виявив, що той порожній. У шухляді теж не було куль. Цілком можливо, що в будинок силкувався вламатися якийсь відчайдушний волоцюга. Про всяк випадок Монсен поклав незаряджений пістолет у кишеню халата, тихенько пробираючись униз сходами.

У дверях темної вітальні він іще раз прислухався, а тоді, перегодивши біля кухні та секретарчиної кімнати, знову