Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

більше, що я гадав, що в книжці моїй радше зерно примирення, а не розбрату. Душа моя знемогла б від безлічі докорів, з них багато були такі страшні, що не дай їх Бог нікому дістати. Не можу не виявити також і вдячності тим, котрі могли б також обсипати мене багато за що докорами, але котрі, відчувши, що їх уже забагато для немічної натури людини, рукою скорботного брата підвели мене, велівши підбадьоритися. Нехай Бог винагородить їх: я не знаю вищого подвигу, як подати руку тому, хто знеміг духом.

1847

Переклад Е. Соловей

Розмисли про божественну Літургію*

Передмова

Мета цієї книги — показати, в якій повноті й внутрішньому глибокому зв’язку здійснюється наша Літургія[205], юнакам та людям, що ще починають, ще мало ознайомлені з її значенням. З багатьох пояснень, зроблених Отцями та Вчителями, вибрані тут тільки ті, які доступні всім своєю простотою й доступністю, які служать переважно тому, щоб зрозуміти необхідний і правильний вихід однієї дії з іншої[206]. Намір видавця цієї книги полягає в тому, щоб утвердився в голові читача порядок усього. Він певен, що кожному, хто уважно слідує за Літургією, повторюючи кожне слово, глибоке внутрішнє значення її розкриватиметься саме собою.

Вступне слово

Божественна Літургія є вічним повторюванням великого подвигу любові, для нас здійсненого. Згорьоване неустроями своїми, людство звідусіль, з усіх кінців світу взивало до Творця свого — й ті, що жили в темряві язичництва, й позбавлені Богопізнання, — чуючи, що порядок і злагодженість можуть бути встановлені в мирі тільки Тим, Хто у злагодженому порядку повелів рухатись світам, Ним сотвореним. Звідусіль згорьована твар кликала свого Творця. Воланням взивало все до Призвідця свого буття, і волання це ще чутніше чулося в устах вибранців та пророків. Передчували й знали, що Творець, прихований у творіннях, постане Сам лицем до людей, — постане не інакше, як в образі того творіння Свого, сотвореного на Його образ і подобу. Втілення Бога на землі уявлялось усім, у міру того як скільки-небудь очищалося поняття про Божество. Але ніде так ясно не говорилося про це, як у пророків богообраного народу. І найчистіше втілення Його від Чистої Діви передчувалося навіть і язичниками; однак ніде у такій відчутно видимій ясності, як у пророків.

Волання було почуте: прийшов у мир Той, Хто світ сотворив; поміж нас явився в образі чоловіка, як передчували, як передчули і у темній темряві язичництва, але не в тому тільки, в якому уявляли Його неочищені поняття — не у гордім блискові й величі, не як каратель за злочини, не як суддя, що приходить знищити одних і винагородити інших. Ні! Ми відчули Його лагідний поцілунок брата. Звершилось Його появлення образом, що тільки одному Богові властивий, як провішували Його божественно пророки, які отримали веління від Бога…

Проскомідія[207]

Священик, котрий служитиме Літургію, повинен ще звечора тверезіти тілом і духом, повинен примиритися з усіма, повинен пильнувати, щоб не відчув якої-небудь неприязні до когось. Коли ж настане час, іде він до церкви; разом з дияконом кланяються вони обидва перед Царськими вратами, цілують образ Спасителя, цілують образ Богородиці, кланяються ликам святих усіх, вклоняються всім людям праворуч і ліворуч, просячи сим поклоном собі прощення у всіх, і входять у вівтар, проказуючи упівголоса псалом: Увійду в дім Твій і поклонюся храмові святому Твоєму в страсі перед Тобою[208]. І, наблизившись до престолу, звернені на схід, творять перед ним три земних поклони і цілують на ньому покладене Євангеліє, ніби Самого Господа, що сидить на престолі; цілують потім і саму трапезу й починають вдягатися в священну одіж, щоб відмежуватися не тільки від інших людей — і від самих себе, щоб нічим не нагадати в собі іншим звичайної людини, яка займається буденними життєвими ділами. І проказуючи упівголоса: Боже! очисти мене грішного і помилуй мене! — священик і диякон беруть у свої руки одіж. Спочатку одягається диякон; попросивши благословення в ієрея, вдягає стихар[209], підризник[210] лискучого кольору, на знак світлоносного ангельського одягу і як нагадування про непорочну чистоту серця, що має бути невіддільна від сану священства, тому й промовляє при зодяганні його: Нехай радіє душа моя в Господі, бо Він одягнув мене в ризу спасіння й одежею веселості одів мене; немов на жениха, поклав на мене вінок і, як невісту, приоздобив мене красою. Потім бере, поцілувавши, орар[211], вузьку довгу стрічку, приналежність дияконського звання, котрим подає він знак до початку кожної відправи церковної, закликаючи народ до молитви, співців до співу, священика до священнодійства, себе до ангельської швидкості й готовності до служіння. Бо звання диякона подібне до звання ангела на небі, і самою сією на ньому зодягненою тонкою стрічкою, що розвивається, начеб легке крило, і швидким ходінням своїм по церкві зображує він, за словами Золотоустого[212], ангельський політ. Стрічку цю, поцілувавши, він кладе собі на плече. Потім одягає він поручі, або нарукавники[213], що стягуються на самому зап’ястку його руки, надаючи більшої свободи й вправності при відправленні наступних священних дій. Налягаючи їх, розмислює про всетворчу, сприятливу всюди силу Божу і, зодягаючи на праву, промовляє він: Правиця Твоя, Господи, прославилася силою; права рука Твоя, Господи, знищила ворогів, і величністю слави Своєї Ти погубив супротивників. Зодягаючи на ліву руку, розмислює про самого себе, як про творіння рук Божих, і молить Того, який його сотворив, аби керував ним верховним, вищим Своїм керуванням, говорячи так: Руки Твої сотворили мене й укріпили мене. Врозуми мене, і я заповідей Твоїх навчуся!

Священик одягається таким же самим чином. Спочатку благословляє та одягає стихар, супроводжуючи се тими ж словами, якими супроводжував і диякон; але, після стихаря, зодягає вже не простий орар на одне плече, а такий, що, покривши обидва плеча та обійнявши шию, з’єднується обома кінцями на грудях його і так спадає до самого низу його одежі, знаменуючи сим поєднання в його посаді двох посад — ієрейської та дияконської. І зветься він уже не орар, а єпитрахиль[214], і самим одяганням своїм знаменує проливання з висот благодаті на священиків, тому й супроводжується це величними словами Писання: Благословенний Бог, що зливає благодать Свою на священиків Своїх, як миро на голові,