Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чи не треба тобі носовичка, о мій господарю? — поцікавився я.
Хлопець ледве звів руку, щоб витерти рукавом носа. А тоді шморгнув.
— Щось уже сталося? — запитав він.
— Так. Ти не дуже добре витер ліву ніздрю.
— Та ні! На дорозі.
— Ні, ще зарано. Якщо в тебе зосталася їжа, поснідай зараз. Коли з’явиться перший автомобіль, ми повинні бути напоготові.
Нам, проте, зовсім не треба було поспішати. Всі чотири дороги залишалися тихі й порожні. Хлопчина доїв рештки своїх харчів, потім сів під кущем — просто на росяну траву — й заходився стежити за однією з доріг. Він, напевно, таки застудився, бо його били дрижаки й він ніяк не міг їх погамувати. Я оббіг нашу схованку довкола, щоб переконатись, чи немає тут якої пастки, а потім вернувся до хлопця.
— Не забувай, — нагадав я, — що автомобіль, який зупиниться, не повинен зникати з очей більше ніж на кілька секунд. Інакше вартові тут-таки запідозрять непевне. Нам треба пробратися до машини відразу, як вона з’явиться на перехресті. Діяти слід дуже швидко.
— Так, я готовий.
— Я маю на увазі — по-справжньому швидко.
— Я ж сказав тобі, що я готовий.
— Так, але я бачив навіть слимаків, прудкіших за тебе. А тепер ти ще й хворий, бо відмовився від моєї допомоги.
— Я не хворий.
— Вибачай, але щось не віриться. Надто вже гучно ти цокотиш зубами.
— Зі мною все гаразд. Просто облиш мене.
— Ця твоя застуда наробить нам шкоди, коли ми проберемося до будинку. Лавлейс вистежить нас за капками з твого но... Цить! Чуєш?
— Що?
— Автомобіль! Наближається. Чудово! Він загальмує саме тут. Чекай мого наказу.
Я поспіхом промайнув крізь високу траву на той бік гайка і причаївся на брудному крутому схилі при дорозі, за каменюкою. Рев мотора лунав дедалі гучніше. Я оглянув небо: шпигунів видно не було, а дерева затуляли автомобіль від садиби. Я приготувався до стрибка...
... і знову хутко сховався за камінь. Нічого не вийде! Блискучий чорний лімузин — автомобіль чарівника. Ризик надто вже великий. Машина промчала повз мене — з-під коліс сипнуло гравієм і порохом, зарипіли гальма, блиснув капот. Краєм ока я помітив пасажира: незнайомий чоловік, губатий, одутлий, з прилизаним чорним волоссям. Ні біса, ні іншого охоронця я не побачив, однак це ні про що не свідчило. Ні, влаштовувати засідку на чарівника я не згоден.
Я повернувся до хлопця. Той застиг, зіщулившись під кущем.
— Не те, — промовив я. — Це чарівник.
— Я не сліпий! — ображено пирхнув мій хазяїн. — Я його знаю. Це Лайм. один з Лавлейсових приятелів. Не розумію, чого він уплутався в цю змову: він не дуже могутній. Колись я напустив на нього кілька демонів—комашок — його потім рознесло, наче повітряну кульку.
— Tа невже? — це мене, правду кажучи, вразило. — І що ж було далі?
Хлопчисько стенув плечима:
— Вони відлупцювали мене. А це хто їде?
З-за рогу з’явився велосипед. На ньому сидів присадкуватий гладкий чолов’яга, що крутив ногами, наче пропелером. Над переднім колесом велосипеда було припасовано здоровенний кошик, накритий білим полотном.
— Різник, — припустив я.
Хлопець знову стенув плечима.
— Можливо. Ну що, беремо його?
— Ти влізеш в його одяг?
— Навряд.
— Тоді хай собі іде. В нас ще буде вибір.
Розчервонілий, спітнілий велосипедист доїхав до перехрестя, загальмував, витер лоба і рушив у бік садиби. Ми дивилися йому вслід, тобто хлопчина пильно зирив на кошик.
— Мабуть, таки треба було його взяти, — сумно зауважив він. — Я зголоднів.
Минуло трохи часу, і різник поїхав назад. Він крутив педалі й насвистував. Кошик його спорожнів, а от гаманець, напевно, поважчав. За різником стежив один з вартових, що посувався вздовж живоплоту великими нерівномірними стрибками; в сонячному світлі і його тіло, й пошматований одяг здавалися майже прозорими.
Різник подався своєю дорогою. Хлопчина ледве тамував чхання. Вартовий зник. Я виліз на верхівку колючого куща і озирнувся. Небо було безхмарне, осіннє сонце гріло по— весняному. Дороги спорожніли.
Впродовж наступної години на перехресті з’явилися ще два автомобілі. Перший — квіткарський фургон, який вела нечупарна жінка з цигаркою в роті. Я вже хотів кинутися на неї. аж тут помітив скоса трьох вартових у подобі дроздів, що неквапом пролітали над гайком. Вони напевно помітили б усе. Я сховався й пропустив жінку.
Дрозди зникли, та наступний проїжджий нам теж не підійшов. То знову був чарівник — у дорогому автомобілі з відкритим верхом, що їхав від садиби. Обличчя водія було майже повністю сховане під капелюхом та окулярами. Я встиг розгледіти лише коротку, ошатно підстрижену руду борідку, як автомобіль уже помчав геть.
— Хто це такий? — поцікавився я. — Ще один змовник?
— Я вперше його бачу. Може, той самий, що приїхав минулого вечора.
— Будь-що в садибі він не затримався.
Хлопець із відчаю вдарив кулаком по землі.
— Якщо ми не проберемось туди якнайшвидше, почнуть прибувати всі інші гості! А нам ще треба з’ясувати, що тут коїться. Ох! Якби я був могутніший!
— Вічний крик душі всіх чарівників, — утомлено зауважив я. — Май терпіння.
Він люто позирнув на мене й гиркнув:
— Для терпіння потрібен час. А ми його не маємо!
Та насправді нам пощастило лише через двадцять хвилин.
Знову заревів автомобіль. Знову я промайнув на інший край гайка і визирнув з-за гребеня насипу. І відразу зрозумів, що наш час настав. То був темно-зелений фургон бакалійника — високий, прямокутний, щойно вимитий, із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд», після закриття браузера.