Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Тихон. Я йду з робочими і селянами проти їхніх ворогів.

Сліпченко. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортів сину ти? Га? Пан? Буржуй? А хто з мене сорок п’ять літ по заводах кров смокче? А тебе я вигодував на які гроші? Якими руками вони зароблені? Так що ж ти мені варнякаєш про робочих та воронів їхніх? Я вже їх добре знаю, не вчи! «З робочими та селянами». Так ти ж і йди з ними! А не з сємянніковими та грінбергами.

Гликерія Хвед. (Гукає з дверей.) Микито! Старий! А йди-но на хвилиночку.

Сліпченко. Всипать би тобі гарячих штук двадцять, порозумніщав би! (Виходить.)

Панас. (Що ввесь час стругав і подивлявся на Білян-кевича, раптом голосно сміється.)

Всі здивовано дивляться на його.

Панас. А правда, Михайле Петровичу, цікава сценка? Як демократія сама себе за горло душить? Ще трошки, і можна буде голими руками брать. Як ви гадаєте? Ще трошки мовчки підождать і... готово. Правда? (Підморгує.)

Білянкевич. (Встає.) Я вас не розумію. Извините, я, кажется, здесь лишній... (Уклоняється дамам і ображено виходить.)

Христя. Михайле Петровичу! Та куди ж ви?.. Ну, за що ж ти образив чоловіка?!

Панас. Не хвилюйтеся, Христенько... Шн не образився. Впі пізніше у свій час прийде. От вониперегризуїь ^обі горла, а він тоді прийде, залигає^обох і сяде.

Софія. А віїгхто такий?~~

Панас. Безробітний поміщик. Мав тисячу десятин, кінський завод, дівочий гарем, інгуську охрану, а тепер вчиться чоботи шить і наймає у нас кімнату. Одягнений, як бачиш, під пролетарія.

Тихон. Любить неньку Україну й хоче записатись у вільні козаки.

Марко. Ага: хочеі А не записався! Бо знає, що не приймуть, а большевики приймають всякого, хто заявить себе ворогом українства.

Софія. Та невже большевики тут такі вороги національного відродження? Я чула, що...

Тихон. (Хвилюючись.) Та що він бреше? Хто ворог? Це ж тільки брехні! І що він... Це просто мерзость говорить подобныя вещи.

Сліпченко. (Входить.)

Марко. О! Як захвилювався, аж на рідній больше-вицькій мові забалакав...

Тихон. Да с тобой... с тобой... кнутом надо разговаривать.

Сліпченко. (Спалахнувши.) Хто сміє поганить мою хату мовою ворогів наших?! Це що таке?!

Гликерія Хвед. (Входить.)

Тихон. Ви самі поганите її своїм шовінізмом, людожерством.

Сліпченко. Як ти сказав? (Ступає до його.)

Марко. (Схоплює рушницю й підбігає з нею, замахнувшись до Тихона.) Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи!

Софія. (Кидаючись до них.) Марку, Марку! Ради Бога! Що ти?

Гликерія Хвед. Ох, Боже мій! Батьку! Та що ж це таке?! Та діти ж рідні! Брати ж вони!

Марко. Який він мені брат?

Тихон. Действительно, не брат, а хулиган...

Сліпченко. (Люто до його.) Та доки ж це буде? Геть з моєї хати! Геть! Щоб і духу твого не було!

Гликерія Хвед. Батьку! Що ти робиш?!

Сліпченко. Мовчи! В моїй сем’ї не було зрадників і не буде! Забірайсь, запроданцю кацапський!

Гликерія Хвед. (Плаче.)

Тихон. (Рішуче виходить.)

Сліпченко. Убить його мало, паскудника! Тут розривають серце, а свої ще й собі. Марку, Арсене, ходімте! Дрсене, бери мою рушницю.

Гликерія Хвед. Куди ж це й ви?

Сліпченко. Боронить нашу землю, нашу державу, наш темний народ од ворогів його, од таких, як отой твій син. Прощайся з синами. Та не рюмсать мені і не розбалакувать, бо я вам всім тут... Ну?

Гликерія Xвед. Та це ж... Та як же... ночувать же прийдете?

Сліпченко. Як живі будемо, прийдемо. А як ні, то заночуємо десь инде. Ну, Марку, швидче прощайся. Арсене!

Марко. Та прийдемо! Чого там? Дурниця. Нічого не бійтесь, мамо. Батько це так собі. Ми тільки в караул.

Софія. Тату, а може б, визостались же таки цей вечір вдома^<^Ми^5іГне^б^чились^ют,їгри~рокі*.

С л і пч е юс-хтг'Не можуТдочко. Ми з нашою державою не бачились триста років. Коли б і ти могла, то й тебе забрав би з собою. Всіх! (Показує на Панаса.) Он зостається вам мужчина. Он як струже! Такі ще гірші, ніж отой. Краще вже в большевики йди, а не будь таким байдужим.

Панас. (Струже й наспівує «Гей, не шуми, луже».)

Софія. (Обнімає батька.) Ну, а я все ж таки благаю вас: не ходіть цей вечір. Ну, цей же тілько вечір. Ну, до одинадцятої години. Посидьте зо мною. Я ж так скучила за всіма вами. Таточку, хороший, дорогий! Ну, ради вашої й моєї любови до України, не ходіть сьогодня. Марку, прохай тата.

Марко. А може б, справді, тату?

Гликерія Хвед. (Плаче.) Старий, не ходи ти... Ну, нехай уже хлопці, молодші. А ти ж...

Сліпченко. Хто старий? Я? Тепер нема ні старих, ні молодих. Не рюмсайте й одчепіться. Марку, Арсене, ходімте. Нема чого! Вернемось усі живі й здорові. Ну, ходім, ходім! (Схвильований, швидко виходить.)

Марко й Арсен. (Мовчки прощаються й вибігають за ним.)

Гликерія Хвед. (Плаче.)

Марко. Та чого ви, мамо?! Та нічого ж... Ех!

Гликерія і Христя. (Виходять за ними.)

Панас. (Мовчки, зціпивши зуби, стругає.)

Софія. (Трівожно, швидко ходить по хаті.)

ДІЯ ДРУГА

Там же. Того ж вечора. В хаті темно, тільки на стіні, низько над варстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синім абажуром.

Крізь темне вікно видно вогні городських будинків. Чути приглушену тріскотню кулеметів і рушниць. Поміж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далі. З кожним вибухом в городі блимає світло, немов од блискавки, потім за цим грохіт розриву.

Панас. (З молотком і долотом в руках, зігнувшись, стоїть спиною до вікна над дошкою і вибиває. Не співає.)

Софія. (Стоїть біля вікна й неодривно дивиться на город.)

Христя. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сідає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок, нарешті не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О, Господи! Коли ж це скінчиться? Сім годин уже це страхіття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О, прокляті большевики, бодай вас Бог побив!

Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафі.

Христя. (Присідає, стає на коліна й ховається за бік канапи.) Софіє! Та не стій же там. Я боюсь дивиться на тебе. Софіє! Одійди!

Софія. (Як вибухає, здригується й машинально одступає від вікна, але зараз же знов підходить і дивиться.)

Затихає. Тільки зрідка здалеку чути вистріли рушниць.

Софія. Здається, кінець.

Входить Гликерія Хвед. (Голова їй зав’язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) — Дітоньки. Не сидіть