Читати книгу - "Спокута"

Це була єдина розрада. Комусь ще гірше. Півгодини тому зробили ампутацію капітану Східносуррейського полку, куди вступали сільські хлопці. А потім почалися смерті.

Узявши пару хірургічних щипців, Брайоні почала обережно витягати зашкарублі, закляклі довгі марлеві стрічки з діри, яка була його обличчям. Знявши останню, дівчина побачила, що це обличчя віддалено нагадує розрізаний манекен на заняттях з анатомії. Там усе було понівечене, багряне і безформне. Вона бачила те, що колись було щокою — верхні й нижні корінні зуби і лискучий язик, моторошно-довгий. А далі, угорі, куди вона ледь наважувалася зирнути, навколо очей яскріли оголені м'язи. Як це інтимно, вона ніколи над цим не замислювалася. Рядовий Латимер перетворився на чудовисько, і він, мабуть, здогадувався про це. Чи є в нього дівчина, яка його кохала? Чи кохатиме вона його й зараз?

— Скоро ми все владнаємо,— знову збрехала Брайоні.

Вона стала перемотувати йому обличчя чистою марлею, змоченою антисептиком[57]. Щойно вона закріпила тканину шпильками, як хворий сумно зітхнув.

— Принести вам грілку?

Він замотав головою і знов озвався тим самим звуком.

— Вам незручно?

Ні.

— Води?

Кивок. Від рота в нього лишився тільки невеличкий куточок губ. Вона вставила йому в рот вузенький носик чайника і почала вливати воду. З кожним ковтком він морщився, що, у свою чергу, спричиняло болісні судоми навколо місця, де колись були м'язи обличчя. Йому хотілося пити ще. Він відчував скоріше біль, аніж спрагу. І так тривало декілька хвилин — не в змозі витримувати біль, йому доводилося приглушувати його водою.

Брайоні лишилася б з ним, але треба було виконувати інші доручення, бо сестру завжди кличуть на допомогу солдати з інших ліжок. Вона працювала і змогла віддихнути лише тоді, коли одного пацієнта після наркозу знудило їй на коліна, і довелося піти перебратися в чистий фартух. Глянувши у вікно коридору, вона здивувалася, що вже стемніло. Минуло п'ять годин, відколи вони повернулися з парку. Вона пішла на склад білизни й саме зав'язувала фартух, коли підійшла сестра Драммонд. Важко було сказати, що змінилося — та поводилася, як і раніше, стримано, роздаючи незаперечні накази. Можливо, за самодисципліною прозирнуло щось на кшталт доброго ставлення, співчуття.

— Сестро, ідіть і допоможіть надіти мішки Беньяна на руки і ноги Макінтайру. Інші частини тіла обробіть дубильною кислотою. Якщо будуть труднощі, підійдете прямо до мене.

Вона відвернулася, щоб дати інструкції іншій медсестрі. Брайоні побачила капрала. Він був одним з багатьох, на кого хлюпнуло підпаленою нафтою на поромі, що потопав біля Дюнкерка. З води потерпілого підібрав есмінець. В'язка нафта липнула до шкіри і пропалила шкіру крізь тканину. Тепер те, що поклали на ліжко, було згорілими людськими останками. Брайоні подумала, що йому нізащо на світі не вижити. Було нелегко знайти вену, щоб впорснути морфій. Колись (здавалося, це було давно, а насправді — дві години тому) вона допомагала двом іншим медсестрам підняти його й посадити на судно, і він заверещав од першого ж дотику чужих рук.

Мішки Беньяна являли собою великі целофанові контейнери. Усередині плавали пошкоджені кінцівки, розм'якшені сольовим розчином, який мав бути належної температури. Не дозволялося змінювати бодай на градус. Коли прийшла Брайоні, інша етажерка вже готувала на примусі свіжий розчин. Мішки треба було часто міняти. Капрал Макінтайр висів над ліжком у «колисці», бо не міг витримати навіть найменшого дотику до шкіри. Він жалібно скиглив, благаючи дати води. Обпечені завжди сильно зневоднені. Його губи були значно пошкоджені, дуже набрякли, а язик занадто вкрився пухирями, що пораненому вливали рідину через рот. Його кололи фізіологічним розчином. Але голка не трималася в пошкодженій вені. Кваліфікована медсестра, яку Брайоні раніше ніколи не бачила, вішала на крапельницю новий флакон. Брайоні налила до лотка дубильну кислоту і взяла рулон вати. Вона думала, що почне обробляти ногу, щоб триматися подалі від медсестри, яка вже обмацувала почорнілу руку, шукаючи вену.

Але медсестра спитала:

— Хто вас сюди послав?

— Сестра Драммонд.

Медсестра відповідала односкладово, не припиняючи промацувати руку:

— Він занадто мучиться. Я не хочу, щоб його лікували, доки не введу йому гідрат. Підіть і зробіть щось інше.

Брайоні зробила, як їй сказали. Вона не знала, скільки минуло часу, коли це сталося — може, уранці, коли її відіслали принести чисті рушники. Вона побачила медсестру, яка, стоячи біля входу до ординаторської, ледь чутно плакала. Капрал Макінтайр умер. Його ліжко зайняв уже інший пацієнт.

Стажери та студентки-другокурсниці без відпочинку працювали по дванадцять годин. Інші практикантки та кваліфіковані медсестри теж працювали, і ніхто не міг пригадати, скільки вони проводили часу в палатах. Усі навички, які вона отримала,— Брайоні пізніше їй відчула,— були як знахідка, але все, що вона зрозуміла про фах медсестри, прийшло до неї тільки цієї ночі. Раніше вона ніколи не бачила, щоб чоловіки плакали. Спочатку її це вразило, але за годину вона звикла до цього видовища. З іншого боку, стоїцизм деяких солдатів просто вражав і навіть приголомшував її. Чоловіки, отямлюючись після ампутації, здавалося, вимучували з себе жахливі жарти. «Чим я тепер дрючитиму свою жінку?» Усі таємниці тіла оголилися до кісток, і блюзнірськи поблискував стравохід або зоровий нерв. Бачачи цю нову і близьку перспективу, Брайоні затямила собі одну просту, очевидну річ, яку завжди знала і яку знали всі: людське тіло — матеріальна річ, яку легко пошкодити, але важко поладнати. Вона наблизилися, почуваючись як на полі битви, бо кожний пацієнт, якому вона допомагала, ніс у собі певні суттєві частки війни: кров, нафту, пісок, бруд, морську воду, кулі, шрапнель, машинне мастило, запах кордиту[58], змокрілу від поту форму, де у кишенях були прогіркла їжа разом з розмоклими крихтами плиток шоколаду «Амо». Часто, коли вона знову поверталася до умивальника з високими кранами і блоком газованої води, то вимивала між пальцями пляжний пісок. І вона, й інші практикантки дивилися одна на одну лише як на медсестер, а не як на подруг: вона ледве помітила, що одною з дівчат, які допомагали посадити Макінтайра на судно, була Фіона. Іноді, коли солдат під доглядом Брайоні особливо корчився від болю, її огортала відсторонена ніжність, яка дозволяла відгородитися від страждань і виконувати свою роботу якісно, не жахаючись. Саме тоді вона бачила, що таке справжній догляд, і жадала отримати значок сестри-жалібниці. Вона була здатна уявити, як відмовиться від своїх письменницьких амбіцій і присвятить життя служінню в обмін на