read-books.club » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 83 84 85 ... 138
Перейти на сторінку:
американці знімати не вміють. Куди їм хоча б до наших фільмів про війну!..

– Ну гаразд, це неважливо, зрештою. А важливо те, що продюсерська агенція «Зелений Пес» влаштувала перший Всеукраїнський конкурс гостросюжетного роману «Золотий Бабай». Отож на цей конкурс я свій вампірський роман про крадіїв і відправив.

Мама Гатя второпала не одразу, але після паузи зі слухавки пролунало:

– О-о-ой, Спа-а-арику… То ти на тому конкурсі переміг, чи що?!

– Переміг чи ні – ще не знаю. Але до фіналу мій рукопис таки дійшов. Отож брати Капранови мене й попросили зайти до «Зеленого Пса» на наступному тижні. Це зовсім поруч з нашим домом – на Нижньому Валу…

– О-о-ой, Спа-а-арику… Дай-то Боже, щоб мій синочок!..

– Принаймні схоже, що не тільки ти, але тепер вже й організатори конкурсу «Золотий Бабай» теж переконалися, що я маю власний стиль письма. А ще ж напрацював редакторські навички в газеті «Селянин»… Отож зовсім недарма міністр наш Борис Борисович попросив, аби я не просто поредагував стару якусь угоду – а щоб за моєю участю її написали наново, «з нуля». Бо все, написане раніше, не витримує жодної критики. У попередніх угодах все сформульоване косо-криво, неоднозначно, із смисловими помилками. Написане, як курка лапою, коротше…

– Ох, Спарику!..

– Мамо, особисті прохання міністра треба поважати. Й нарешті, по-третє: є трудоголіки й серед журналістів, отож вони чекають повідомлень для нічних новинних стрічок, як там ситуація зі страйком складається. А хто ж оперативно їм повідомлення розкидає, як не наша прес-служба?!

– Ох, Спарику, Спарику, не бережеш ти себе, – зітхнула мама Гатя. – Коли в Інституті Патона працював – ти на роботі сидів, щоб книжки свої друкувати потроху.

– Не книжки, а рукописи, – уточнив він.

– Не перебивай!.. Коли в газету свою пішов – теж весь час то в редакції стирчав, то по відрядженнях мотався. Тепер, коли тебе прес-секретарем вугільного міністра «засватали», знов затримуєшся на роботі… Коди ж ти зрозумієш нарешті, що робота має бути з дев’ятої ранку до шостої вечора?! А все інше нікого й нічого не стосується?

– Мамо, ми таки прийдемо до перемоги капіталістичної праці, хоча дідусь Маркс із дідусем Леніним нас цього й не навчали, що було дуже недалекоглядно з їхнього боку, – пожартував Спартак.

Однак в цей момент двері кабінету відчинилися, й увійшли одразу двоє співробітників прес-служби: спеціалістка першої категорії Льоля Остряниця притягнула п’ять штук перепічок, куплених в кіоску на іншому боці вулиці Богдана Хмельницького, а головний спеціаліст Гога Панкратьєв приніс із приймальної міністра чергову чернетку, з якою треба було працювати. Отож вказавши Льолі на електрочайник і немовби натиснувши пальцем на невидиму кнопку, Спартак мовив у слухавку:

– Так, все, закругляємося, бо до мене люди прийшли.

– То на тебе не чекати?.. – мама все ще сподівалася.

– Можливо, заїду додому вранці, щоб сорочку поміняти, тоді ж поснідаю.

– А вечеряти?..

– Тут Льоля перепічок принесла, зараз каву зробимо, ото й буде вечеря. А ти там дивись, не тримай нічого загорнутим у пледі. Дарма це.

– А раптом?..

– Мамо, все! Не займай телефонну лінію.

Принюхуючись до складених біля чайника ароматних перепічок, він поклав слухавку. Однак телефон негайно задзвонив знов: от тільки тепер це вже була не мама, а Ланка Чекмарьова з «Українських новин». Проглядаючи по діагоналі принесену Гогою чернетку, Спартак повідомив коротко:

– До фінальної стадії ще далеко. Не для публікації повідомляю: якщо всі пункти і вдасться узгодити – то десь вже під ранок. Тому всі сторони конфлікту зараз перебувають в очікуванні та у сподіваннях. А що там із попередньою інформацією чутно?..

– Попередня інформація стоїть у стрічці новин на двадцять два – тридцять, – заспокоїла журналістка.

– Ну, от і добре. Все, на сьогодні бай-бай.

Спартак поклав слухавку й подумав: «До чого ж добрі стосунки з Чекмарьовою налагодилися! А починали ж як!..»

А почали вони торік із скандалу. Себто попередній прес-секретар міністерства тримав зацікавлені мас-медіа «на голодній пайці»: від нього загалом ніхто ніякої інформації не бачив. Ніколи!.. Отож коли цю посаду обійняв Спартак, то «Українські новини» буквально в перші дні повелися традиційно – накидали у новинну стрічку відсебеньок, знятих «зі стелі». Тоді Спартак зателефонував туди й на підвищених тонах запитав, чому «УН» не звертаються до прес-служби Мінвуглепрому, а ліплять хтозна-яку муйню?! Вислухав у відповідь все, що думали про його попередника…

Однак слідом за тим до нього в гості примчала Ланка Чекмарьова. І не просто так, а з маленьким «Київським» тортиком, який був негайно з’їдений за її участю всіма співробітниками прес-служби. Отак вони й потоваришували. Тим паче пару разів на тиждень Спартак з Ланою їхали по домівках передостаннім або навіть останнім поїздом метро: або о 23:40 – або о 0:05… Отакими трудоголіками були обидва.

Втім сьогодні вибратися додому не світить…

– Агов, ти! Як там тебе – Спартак?..

У напіввідчинені двері кабінету просунулася чиясь незнайома голова із заспаним пом’ятим обличчям та скуйовдженим волоссям.

– Вам чого треба? Знов зі своєю справою?..

– Знов, – кивнула голова.

– Перепрошую, однак зараз не маю часу. Від слова «абсолютно».

– Але вже майже північ!..

– По-перше, до півночі ще години півтори. По-друге… ви ж самі бачите, що у нас коїться! Самі ж нас і пікетуєте.

– Та просто не віриться, що прес-секретар міністерства працює так пізно… Я думав, ви тут, у столиці, геть усі байдикуєте, а насправді бачу…

– Побачили, отож… А тепер хоч розумієте, наскільки мені ніколи з вами розмовляти?! Бо якщо зараз зайнятися вашою справою, тоді…

– Тоді хоч би кип’яточком розжитися, – голова з надією кивнула на увімкнений Льолею електрочайник, який уже доволі голосно «співав», готуючись закипіти.

То був котрийсь із страйкарів, які вже другий тиждень поспіль «квартирували» в коридорах Мінвуглепрому на підстилках з цупкого пакувального картону та на тоненьких ковдрах, розкладених просто на підлозі. Начальниця інформаційно-аналітичного управління Муза Адріанівна постійно дорікала Спартакові, що він, бачте, «далекий від народу», оскільки принципово розмовляє з рядовими вуглекопами українською мовою, а на своєму робочому столі показово виставив синьо-жовтий прапорець – отож прес-секретар так само показово ділився з шахтарями-страйкарями окропом. Звісно, якщо ті просили… Якби ж він ще курив – то і цигарками б ділився. А так – тільки окропом!.. І «нарід» це чудово знав.

– Дам кип’яточку, не переживайте, – підтвердив Спартак, – от тільки своїх людей з прес-служби кавою напою, а тоді вже й вам наллю.

– Ну, правильно, правильно. Про своїх подбати – це святе!

Скуйовджена голова задоволено мугикнула і зникла.

Доки Льоля заварила каву, прес-секретар вже тричі перечитав принесену чернетку і ледь-ледь зрозумів сенс накарябаного.

1 ... 83 84 85 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"