Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

– Ви-и-и… з Комітетом співпрацюєте? – спитав декан, стишивши голос.

– Володимире Гавриловичу, давайте не будемо гратися у запитання-відповіді, гаразд? Розпорядження союзного Міністерства є, чого вам іще треба?

– Скажіть, чом би вам не повернутися на навчання до Київського університету, чому раптом до нас?

Відвідувач збирався щось відповісти, однак Сокуренко випередив його:

– Помовчте, прошу, бо я знаю відповідь і без вас: у Київському університеті вас не побажали бачити нізащо – навіть попри тиск з Комітету держбезпеки. Отож ви й вирішили прилаштуватися у нас. Львів – не Київ…

– Так, Львів – не Київ! – обличчя відвідувача аж перекосилося від злості. – У вас тут справжній розсадник бандерівщини, і я виведу їх на чисту воду, бандерівців цих!

– Чого-чого? Ви сказали, «у нас»? Себто на нашому факультеті?

– У Львові, – молодий чоловік дещо охолонув, – та й на всій Західній Україні також, ніде гріха потаїти. То письменника барткою зарубають…

– Ви Ярослава Галана маєте на увазі? Овва, то коли це було!

– А Громадський комітет захисту Строкатої? Це вже зовсім нещодавно, якихось чотири роки тому.

– Усі ці небезпеки давно ліквідовані. Але… Мушу зазначити, молодий чоловіче, що чим далі, тим цікавіше з вами розмовляти.

Видобувши з кишені носовичка, декан промокнув спітнілу лисину.

– Не заперечуватиму, що ситуація у Західному регіоні відмінна від решти УРСР, однак усе ж поясніть, дуже прошу, чому ви раптом приплели до своєї справи ще й бандерівців?!

– А от чому…

Протягом наступних десяти хвилин Володя Медвідь розповів Сокуренку сумну історію про те, як під час війни слідчий СМЕРШу призначив його батька «тройкарем-бандерівцем», а військовий трибунал 1-ї танкової армії виніс відповідний вирок, через що постійно потерпало все сімейство Медведів. І насамперед він – єдиний син своїх батьків…

– А постривайте-но! – раптом перервав закінчення оповіді декан. – Здається, я про деякі речі здогадався… Це ж виходить, що слідчий СМЕРШу призначив вашого батька «тройкарем-бандерівцем», так? У свою чергу, ви як очільник комсомольської дружини, буквально призначили неповнолітнього громадянина Нетудихатька малолітнім п’яничкою… Таке у нас виходить, товаришу Медвідь?

– Я був владою, я мав право, – проскреготав Володя. – Дайте мені лишень університет закінчити, я вже лад наведу!..

– Ну гаразд, давайте вирішимо наступне, – декан нарешті закрив теку. – Ви будете поновлені на навчанні в нашому Львівському університеті, але на першому курсі нашого юридичного факультету.

– Тобто? – відвідувач аж підскочив. – Але ж мене відрахували з третього курсу, як же я на перший повернусь? Це ж несправедливо!

– Говорячи вашими словами, я тут декан факультету, я влада, мені й вирішувати, – мовив Сокуренко суворо. – Розпорядження справді є, однак там не сказано, що вас треба поновлювати на третій курс. А враховуючи те, що ви проштрафилися, були засуджені за статтею Кримінального кодексу УРСР і відсиділи свій строк, нехай навіть у КПЗ… Обирати вам не доводиться. Отже, вирішуйте: або до нас на перший курс – або вертайтеся до Києва і шукайте правди там. Ну, то що скажете?

Володя думав довго, але нарешті був змушений погодитися:

– Гаразд, зараховуйте на перший курс. Зрештою, буде більше часу для того, щоб у вашому Львові бандерівців поганяти.

– І щоб ніяких мені комсомольських дружин! – гупнув по столу кулаком декан. – Займайтеся чим завгодно, тільки не ДНД. Особисто прослідкую за цим, майте на увазі!

1976. Син полкового комісара

Бакота, Поділля, 15 лютого 1976 року

– Мамо, сідайте нарешті до столу й давайте снідати!

Сьогодні не тільки неділя, але ще й Стрітення.

День, коли старець Симеон та пророчиця Анна перестрілися в Єрусалимському храмі з самим Ісусом Христом.

День, коли постаріла вже Зима з молоденькою Весною зустрічається, після чого друга починає проганяти першу.

А ще сьогодні неділя Митаря і Фарисея!..

Куди не кинь, всюди свято, от тільки старій Аґлаї невесело.

Але чому?

Зганьбив її синок старшенький, зганьбив на старості! Дійсно, це ж треба таке утнути: жив собі як усі, війну відвоював, опісля до колгоспу рідного повернувся, де і працював сумлінно пліч-о-пліч з батьками, задніх не пас, хоча й у передовики не вибивався. Як раптом щойно за п’ятдесят років перевалило – одружитися йому закортіло! Парубка із себе вдав, коли вже кінчики вусів посивіли…

І головне, хоч би як не дівку, то жінку добропорядну собі угледів, а тут – нате вам, мамо… зовсім як у приказці «на тобі, небоже, що мені негоже»! Ось вам, мамо Ґуля, невісточка – сектантка-адвентистка Надька Нехай…

Точно, що НЕХАЙ!

Цікаво, де він тільки відкопав цю навіжену?

Ні-ні, ззовні це просто квіточка у віночку і фунт родзинок. Коротше кажучи, суцільне щастя: сиротинка по життю, роботяща, лагідна, анітрохи не конфліктна – хоч до болячки прикладай! Все в неї в хаті аж блищить, готує немовби кращій подрузі на весілля… Але щойно субота настане – палець об палець не вдарить, а тільки знай собі Богові молиться. Тьху ти, провалися! І хоч що їй кажи – відповідь буде однаковою:

– Пам’ятай день суботній, щоб святити його, сказано у Святому Письмі.

А що всі нормальні християни не жидівську суботу шанують, а людську неділю? Але ж віри вона, бачте, адвентичної, а до людей їй діла нема. Тим паче, нема діла до колгоспників, які під час жнив жили рвуть іноді навіть цілодобово. Ні-ні, наша Надька-адвентистка не така: як настане субота – тоді все, кінчай роботу!

Якби ж спізнавшися з сектанткою, Гарась лишався таким же, як раніше, Аґлая б йому і словом не дорікнула. Навпаки, то є добре, що хоч на старості років, але одружитися вирішив. А якщо турботливу і працьовиту обрав – то й поготів. Біда в іншому: ця навіжена Надька-сектантка звабила у віру свою адвентичну також і новоспеченого чоловіка! Й відтепер по суботах вони обидва тільки й робили, що майже безперервно молилися.

Від такої, скажімо прямо, нелюдської зухвалості гуділа вся Бакота. Насамперед, висувалося припущення: а може, Надька ця ніяка не сектантка, а прихована жидівка? Дуже вже скидається на те… Гарась через подібні речі кільком односельцям ребра порахував і мармизяки начистив, але його доволі швидко дружина присоромила:

– Гарасю, хіба ж так можна? Адже Ісус вчив благословляти тих, хто тебе проклинає, творити добро тим, хто тебе ненавидить, й молитися за тих, хто вас переслідує, а ти руки розпускаєш. Нікуди це не годиться! Гріх то є.

Тоді «адвентичне» подружжя викликали на товариський суд, влаштований в сільському клубі. Однак вислухавши зусібіч скарги й догани на їхню адресу, Гарасим звернувся до