Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

Отож сталося так, що в долину Загублених Душ одночасно з двох протилежних боків добувалися крізь гори два загони шукачів скарбу. З одного боку, і дуже швидко, просувались Цариця, Леонсія, Генрі Морган та Солано. Торес і начальник поліції, дарма що вирушили куди раніш, ішли набагато повільніше. Досягнувши гори, Торес переконався, що попасти в неї буде не легко. Щоб висадити в повітря брили перед входом до печери майя, потрібно було динаміту більше, ніж вони взяли: скеля виявилася міцніша, як їм здавалося. Потім, розчистивши вхід, вони побачили, що пробили отвір занадто високо від долівки печери, і, щоб спустити воду, мусили ще раз закладати динаміт. І навіть коли вони вже опинилися в печері, де плавали у воді мумії конквістадорів, а тоді вузьким коридором пройшли до кімнати ідолів, то їм довелося ще виломити стіну, яка закривала прохід далі. Але перед тим Торес украв рубінові очі Чіа та смарагдові очі Хцатля.

Тим часом Цариця та її супутники майже без жодних перешкод наближалися до долини з протилежного боку. Вони йшли трохи іншим шляхом, ніж тоді, як утікали з долини. Цариця, що довгі роки дивилася в Свічадо Світу, знала кожен дюйм тієї дороги. Там, де підземна річка вихоплювалася з проходу і впадала у Гвалаку, довелось кинути човни. Чоловіки під проводом Цариці обстежили все навкруги і знайшли в прямовисній скелі вузький хід до печери, схований у густих заростях: відкрити його міг тільки той, хто заздалегідь знав, де він є. Спільними зусиллями вони на линвах підняли в печеру човни, на плечах пронесли їх покрученим проходом і спустили на воду в тому місці, де підземна річка повільно текла широким річищем. Там, де течія звужувалася, вони тягли човни на кодолі, а там, де річка поринала під гору, Цариця показувала їм сходинки, повирубувані, мабуть, дуже давно в скелі. Тими проходами їм щастило переносити й свої легкі човни.

- Тут ми їх залишимо,- нарешті сказала Цариця.

І чоловіки при світлі смолоскипів, що блимали в мороці, поприв’язували човни до прибережних каменів.

- Тепер лишається один короткий перехід. Ми вийдемо до вузького отвору в скелі, зарослого папороттю та виноградом, і просто під нами буде місце, де колись біля виру стояв мій будинок. Спускатись доведеться на линвах. Це невисоко, не більше, як п’ятдесят футів.

Генрі з Царицею йшли перші, а старий Енріко й Леонсія останні, пильнуючи, щоб якийсь боязкий пеон або індіянин-перевізник не втекли з ляку. Але, дійшовши до того місця, де мусив бути вихід, вони не знайшли жодного отвору. Коридор кінчався купою каміняччя різного розміру - від маленьких уламків до величезних брил із дім завбільшки.

- Хто міг це зробити?! - обурилася Цариця.

- Це звичайний зсув,- заспокоїв її Генрі, нашвидку розглянувшись.- Трохи завалився верхній шар гори. Ми все це швидко усунемо динамітом. Добре, що ми його взяли з собою!

Одначе затримка виявилася довгою. Довелося працювати все надвечір’я і цілу ніч. Підкладати відразу багато динаміту вони не наважувались, бо Генрі боявся, що тоді прохід завалиться ще дужче. Вони розбивали тільки великі брили й потім шматками втягали їх у коридор. Аж о восьмій годині ранку, після чергового вибуху, вони вперше побачили денне світло і почали працювати ще обережніше. Кінець кінцем перед ними залишилася тільки одна десятитонна брила в самому отворі виходу. З обох боків її зяяли щілини, куди можна було просунути руки під гаряче проміння сонця, але сама брила заважала їм вийти. Хоч як підважували вони її, каменюка не піддавалася з місця. Тоді Генрі вирішив зробити останній вибух, що мав скинути брилу в долину.

- Вони вже, певне, знають, що хтось іде до них у гості,- сказав він, готуючись запалити гнота,- бо ми тут товчемося цілих п’ятнадцять годин.

Уся людність долини, зібравшись перед вівтарем Сонця біля Великого Дому, справді з жахом здогадувалася про наближення непроханих гостей. Перші відвідини, через які згорів Царицин будинок, а сама вона зникла, завдали їм багато клопоту, і Загублені Душі благали бога позбавити їх дальшого лиха. Але, під'юджувані палкими промовами свого жерця, вони рішуче поклали вбивати кожного, хто до них завітає.

- Хоч би то був сам да Васко! - вигукнув жрець.

- Навіть да Васко! - завторували йому Загублені Душі.

Всі вони були озброєні списами, киями, луками та стрілами і тепер молилися перед вівтарем. Кожні п’ять хвилин від озера прибігали посланці й повідомляли, що в горі і далі щось грюкає, але звідти ніхто ще не вийшов.

Перша помітила гостей десятирічна дівчинка, яку так зацікавила Леонсія. І, можливо, тому що вся увага Загублених Душ була зосереджена на гуркітливій горі, ніхто не сподівавсь відвідувачів з протилежного боку долини.

- Да Васко! - закричала вона.- Да Васко!

Долиняни поглянули туди і за п’ятдесят ярдів побачили Тореса, начальника поліції і всю їхню зграю. На Торесі був шолом, що його він украв у свого предка з кімнати мумій. Привітали їх гаряче, несподівано обсипавши хмарою стріл, і відразу звалили з ніг двох людей із загону. Потім Загублені Душі, чоловіки й жінки, кинулися в атаку. У відповідь їм озвалися рушниці Торесової зграї. Напад був такий раптовий і з такої короткої відстані, що, незважаючи на дощ куль, багато хто добіг до напасників і став до смертельного бою рукопаш. У таких умовах перевага вогнепальної зброї зійшла нанівець, і поліцаї та інші учасники походу падали від стріл або важелезних київ, що трощили їм голови.

Але зрештою Загублені Душі все-таки зазнали поразки, бо в них не було револьверів. Ті з них, хто лишився живий, кинулись навтіки, однак і переможці втратили половину вояків. Жінки із своєрідного милосердя добивали всіх поранених. Начальник поліції ревів з люті й болю, намагаючись витягти стрілу, що пронизала йому руку. І вгамувався аж тоді, коли Вісенте відрізав їй оперений кінець і витяг вістря.

Торес, якщо не рахувати пекучого болю в плечі від удару кийком, був цілий і страшенно зрадів, коли побачив, що старий жрець помирає, лежачи на землі й поклавши голову дівчинці на коліна.

Серед їхніх людей не було поранених, що потребували жорстокого й рішучого лікування жінок, і Торес із начальником поліції відступили з