Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Ухвалення цих історичних рішень можна пояснити хіба глибоким душевним потрясінням українських урядовців – землю під ногами вони тратили в буквальному значенні цього вислову. За місяць від початку більшовицького наступу польсько-українські загони опинилися вже біля Збруча, більшість армії відступала вздовж операційної лінії Рівне – Львів – Варшава. 9 червня польський уряд подав у відставку, 29 червня був створений кабінет під проводом Грабського. Його головним завданням стало укладення негайного миру з Радянською Росією за будь-яку ціну.

Західні союзники розуміли: на порядку денному стоїть не стільки питання збереження т. зв. «Великої Польщі», скільки питання про її збереження в етнографічних межах взагалі – як буферної держави між Росією та Заходом. Проблему гарячково заходилася вирішувати союзницька конференція, що зібралася в бельгійському Спа.

22 червня туди направили і делегацію УНР на чолі з послом у Парижі графом Михайлом Тишкевичем. До складу місії включили також посла у Великій Британії Марголіна, посла у Бельгії Андрія Яковліва та посла у Швейцарії Миколу Василька. Делегати мали визнати перед західними альянтами «лежачу на Україні частину зовнішнього державного боргу Росії… відповідно до кількості населення», заявити, що Варшавська угода «не зв'язує УНР щодо відносин до інших держав», запевнити їх, що Україна «не буде запирати виходу майбутньої Росії до Чорного моря», та поінформувати: «що торкається території, то факт договору з Польщею вияснює позицію УНР в цій справі».[478]

Михайло Тишкевич.

Варшавський уряд, зі свого боку, 5 липня формально звернувся по допомогу до Антанти. За тиждень світ дізнався про ультиматум британського міністра закордонних справ Керзона, негайно відкинутий ленінським режимом. 6 липня учасники конференції погодилися просити Найвищу Раду про допомогу та надання посередницьких послуг у переговорах із Москвою. 10 липня польський прем'єр підписав угоду з «великими державами» на умовах відведення польських збройних сил на 50 км на схід від лінії Керзона, утворення нейтральної 20-кілометрової зони в Галичині, передачі м. Вільно Литві, участі польської делегації на мировій конференції в Лондоні – разом з делегаціями Радянської Росії, Фінляндії, Латвії, Литви та Східної Галичини тощо. При цьому Антанта цілком ясно висловилася за збереження незалежного від Польщі статусу Східної Галичини. 11 липня уряд Великобританії виступив як посередник у мирних переговорах між більшовиками та Польщею. 12 липня уряд Прокоповича визнав «доцільним» «виїзд уряду УНР за межі Східної Галичини», тобто на територію Польщі. В ніч на 15 липня вся цивільна адміністрація УНР у складі 1200 осіб була затримана польською владою і під конвоєм доправлена до Тарнова. Тут від 19 липня і «працював» український уряд. Саме тут цей уряд остаточно відмовився навіть від примари суверенності – одним із головних питань у порядку денному стало питання випозичення у Польщі чи то «500 млн польських марок» на невідомі нікому потреби, чи то 450 тис. тих самих марок – «на улаштування прийомного покою, шпиталю і аптечки для урядовців державних установ»[479]. Читаючи протоколи урядових засідань, важко уявити ступінь безумства, в якому перебували члени українського уряду. Якнайкраще цей стан характеризує, наприклад, ухвала асигнувати 2 тис. франків «в розпорядження військового міністра» на потреби, пов'язані з пропозицією «англійської фірми «Гендлей-Педусь» організувати повітряну фльоту», або, скажімо, про асигнування 10 млн гривень «на таємні видатки та посилку ріжних місій за кордон». Так і написано: «на таємні видатки та посилку ріжних місій за кордон». Чорним по білому. За відсутністю інших важливих справ, ухвалили і видачу 20 млн грн. «на допомогу» Республіканській хоровій капелі. 500 тис. дістали невідомі особи та інституції – «на культурні потреби». «Санітарним заходам», правду сказати, пощастило менше – 50 тис. польських марок (при курсі 1:8).[480]

Вінсент Вітос.

Тимчасом ситуація на польсько-радянському фронті значно змінилася – очевидно, на користь «червоних». Радикально змінилася внутрішньополітична ситуація в Польщі: уряд Грабського заступив уряд «національної оборони» під керівництвом Вінсента Вітоса, який 22 липня звернувся до Москви з пропозицією негайно підписати перемир'я та мир.

30 липня більшовики зробили хід у відповідь – оголосили про створення так званого Тимчасового революційного комітету Польщі та оприлюднили його «Маніфест до польського трудового народу міст та сіл». Того самого дня надзвичайне засідання уряду УНР, яке відбулося у Варшаві, «прийняло до відома» присуд, винесений українцям Пілсудським, головою уряду Вітосом та його заступником Дашинським. Дослівний текст присуду наразі невідомий. Відома лише реакція РНМ: «звернутись до всіх держав і народів з нотою в справі сучасної політичної ситуації й тої позиції, яку займає уряд УНР в зв'язку з наближенням мирових переговорів».[481]

Ніякого пуття ця нота не мала і мати не могла. По-перше, тому, що на той час у світі не залишилося зацікавлених її читати. По-друге, і це найважливіше, 11 серпня передові загони Червоної армії вийшли на лінію Вісли. 13-го розпочався штурм Варшави. «Центром зв'язності» всього польсько-радянського фронту стало Замостя, стара фортеця, яку захищали 3200 вояків під командуванням українського генерала Марка Безручка за підтримки невеличкого кавалерійського загону в 200 шабель, 12 гармат та 3 бронепотягів. Саме сюди було перекинуто 1-шу Кінну, яка, попри відчайдушні зусилля, так і не змогла оволодіти містом. 31 серпня будьоннівці залишили поле бою. 6-та Українська покрила свої бойові знамена невмирущою славою, фактично врятувавши незалежність Польської