Читати книгу - "Пустоцвiт"

class="book">– Моя племінниця, князю. Дочка мого старшого брата Олексія Розумовського й російської імператриці Єлизавети Петрівни. Попрошу зазначити – пряма спадкоємиця російського імператора Петра Великого, а не німецька принцеса із зубожілого роду, яку ви іменуєте знахабнілою німкенею, до того ж слабкою до…

Тут Радзивілл нарешті проковтнув клубок, що підкотив до горла, і прохрипів:

– Звідки вона взялася, ця ваша племінниця?

– Ясна річ, звідки: її народила покійна імператриця Єлизавета Петрівна, що перебувала в морганатичному шлюбі з…

– Але ж, пане коханку, чому про існування цієї вашої племінниці дотепер не було відомо?!

– А ви думаєте, вона б довго прожила на волі… або взагалі прожила б, якби про її існування було відомо всім і кожному?! – відповів новим запитанням Розумовський. – Тепер, коли Барська конфедерація от-от зорганізується, думаю, настав час явити світові мою племінницю, оголосити законною імператрицею російською і звести на престол замість Катерини Олексіївни. Отоді, наймиліший князю, вже точно ніхто не посміє зачепити ні вашу Конфедерацію, ні Річ Посполиту, ані мою Гетьманщину!

Кирило Григорович підвівся зі свого пуфика, повільно підійшов до дивана. Тепер він нависав над господарем палацу.

– Тож, дорогий мій князю, хоч я й не збираюся вступати у вашу Конфедерацію, однак хочу зробити власний внесок у нашу спільну справу. Думаю, після сказаного я можу розраховувати на дещо більшу повагу конфедератів і до себе, і до моєї племінниці – майбутньої імператриці російської?

– О так, пане коханку, так, ясна річ! – промимрив Радзивілл. – Але де ж можна було б зустрітися з вашою вельмишановною племінницею?

– А от про це, дорогий князю, варто подумати!

– Як?! Невже ви мені не довіряєте?! – було помітно, що Радзивілл дещо образився.

– Не вам, князю, не вам, а панам конфедератам, з якими я ще не знайомий.

– Але!..

– Коли настане час, моя племінниця неодмінно буде представлена всій Барській конфедерації. А поки що, повірте, їй краще залишатися в колишнім становищі – схованій від зайвих очей людських.

Прорікши це, Кирило Григорович повернувся до свого пуфика, з розмаху всівся на нього, закинув ногу на ногу й весело мовив:

– Але поговоримо більш докладно про дії конфедератів, які вони мають намір розпочати найближчими місяцями. Як ви самі розумієте, оскільки мій внесок у спільну справу боротьби збільшується, я маю право знати набагато більше, ніж ви мені повідомили…

* * *

Кирило Розумовський так і не відкрив повністю вельмишановному князеві Радзивіллу всіх обставин, пов 'язаних з дочкою свого брата Олексія й імператриці Єлизавети Петрівни.

І міме іншим, правильно вчинив!..

Хоча, правду кажучи, краще б він у той день узагалі промовчав.

Однак про всі віддалені наслідки не до кінця продуманих слів Кирила Григоровича мова йтиме трохи згодом.

Глава 18
Міна під конфедерацію

Свято-Троїцький Мотронинський монастир, урочище Холодний Яр на північ від Чигирина, Україна, 28 березня 1768 року.

Весь ранок Максим був геть неуважним. Найбільшою його помилкою стало те, що під час прибирання церкви він… пропустив один зі свічників!!! Так-так, саме так: пройшов поруч і навіть не помітив, що свічник суцільно утиканий недогарками ще після вчорашньої вечірньої служби, та густо залитий патьоками розплавленого воску!..

Можливо, ця помилка зійшла б Максимові з рук, та на лихо нечищений свічник під час заутрені потрапив на очі отцеві настоятелю… Зрозуміло, ігумен Мельхіседек міг відрізнити потемнілі від кіптяви вчорашні недогарки (навіть запалені знов!) від сьогоднішніх. Незважаючи на те, що отець настоятель прекрасно розумів причину такої недбалості, вгадати наслідок було неважко: жорстока догана послушникові, позбавлення сніданку, та ще і три години стояння на колінах з читанням «Отче наш» і «Богородиці».

– Отче наш, що єси на небесах… – нашіптували губи Максима, але всі помисли його були зосереджені на дні вчорашньому, коли в тихій Божій обителі з'явився гість, із приводу якого отець ігумен невдоволено пробурчав:

– От же ж принесла нелегка! Тільки братію під час посту бентежити…

Втім, дуже незабаром з'ясувалося, що збентеженню піддалася аж ніяк не вся братія, а один-єдиний послушник Максим Залізняк: саме йому незваний гість – козак Йосип Шелест, передав братерський привіт від отамана Тимошівського куреня Василя Коржа й товаришів по Запорозькій Січі, а також по дніпровських рибних промислах. Щоб справді не вводити у спокусу всю братію, ігумен погодився звільнити Максима від його обов'язків на один день, аби тільки старі товариші змогли досхочу наговоритися.

Отож між обіднею й вечірнею послушник і довідався про таке, що волосся на голові встало дибки! Виявляється, козак виконував особисте доручення кошового отамана: разом з іншими гінцями об'їхати всіх колишніх запорожців і призвати їх назад на Січ, щоб звідти вдарити по вкрай знахабнілим полякам. Зрозуміло, курінний отаман Василь Корж не преминув підказати Йосипу Шелесту, що в Мотронинському монастирі збирається прийняти постриг Максим Залізняк – лихий козак і відмінний товариш… От і дістався гонець сюди, у Холодний Яр.

– Але що ж змусило кошового оголосити загальний збір?!

– Сидячи грибом у товстих монастирських стінах, ти навіть уявити не можеш, Максиме, до якого паскудства все дійшло! – мовив Шелест у відповідь на здивоване запитання послушника. – Ти не знаєш, як бешкетують кляті ляхи, як пригнічують вони нещасну Украйну! І що надумали, собаки: організували в Барі якусь Конфедерацію!!! А все заради того, щоб за допомогою своїх нечестивих підручних – орендарів-жидів і христопродавців-уніатів – остаточно викорінити козацьку націю…

Щоб відсапатися, Шелест відсьорбнув криничної води просто з глека, що стояв в узголів'ї ліжка послушника. Більш міцні напої в монастирі не дозволялися (зрозуміло, за винятком червоного церковного вина для причастя!), однак Максимові здалося, що від цього ковтка запорозький посланець буквально сп'янів, бо одразу ж зірвався на збуджений лемент:

– Забули вже, сучі діти, як у часи Хмельниччини наші хоробрі витязі цей самий Бар спалили! Шкода тільки, що потім його назад відбудували, але нічого: